Неможливий романс - Мартіна Зоріна
/Челсі/
Життя надто непередбачуване, аби озиратись назад.
По напів-прозорому склу панорамного вікна батькового офісу стікали каламутні краплі дощу. Сьогоднішній день, як кілька попередніх, розпочався зі звуків грому та прохолодної літньої зливи. Здавалось, що в нашу країну завітав дух Перуна й вперто намагається повернути собі колишню славу та шану. Ще трохи й люди справді почнуть молитися та приносити жертви, аби тільки цей сезон дощів припинився.
Така погода вже всім встигла набриднути. Адже вона ламала плани на гарний відпочинок, змушувала вдягатися тепліше, ховаючи до шафи гарні плаття та сарафани й значно погіршувала настрій. Люди навколо були злі та нервові. А ще мокрі. Як от, до прикладу, я зараз. Не дивлячись прогноз й не думаючи про те, що відбувається довкола мене, я вдягнула перше-ліпше плаття, не додумавшись взяти із собою хоча б плащ. Про парасолю, взагалі не варто згадувати. Ця зрадниця зламалася у мене на пів дорозі до офісу.
Дивлячись на своє відображення в вікні, я, на диво, не була засмученою. Волосся моє розтріпалося, було мокрим та деякі пасма прилипли до обличчя. Я спробувала пригладити їх та в результаті лише зробила гірше. Доведеться розпустити хвіст й спробувати висушити його сушаркою для рук. «Цікаво, що про мій вигляд скаже батько? Розлютиться, впевнена!»
А за вікном продовжувало вирувати життя: машини, люди, собаки. Всі кудись рухались, бігли, намагаючись сховатись від зливи. Хтось біг під парасолькою, хтось ховався у салоні таксі, а хтось — намагався перечекати непогоду, стоячи під деревом. Я ж продовжувала попивати гарячий чай з лимоном, приготовлений секретарем батька та кутатись в його піджак, який він влучно забув на роботі.
Умостившись в шкіряне крісло, я включила його комп’ютер та спробувала зайти в систему. Звісно, що там був пароль. Та на мою вдачу, я його швидко відгадала. Це принесло мені не лише відчуття маленької перемоги, а й викликало сум. Адже паролем була дата смерті мами. «Чому він взяв саме цей день? Аби пам’ятати?»
Я не збиралася нишпорити в батькових документах, навіть думки такої не була. Мені хотілося переглянути лише одну-єдину папку на його робочому столі — Канікули в Римі. У цій теці були усі наші старі фото. Ті, де я, тато та мама — щаслива й дружня сім’я. Я знала, що він зберігає їх саме тут, подалі від мегери та ближче до себе.
Відкривши теку, я включила слайд-шоу та занурилась в атмосферу минулого. В пам’яті виринали спогади, сповнені любові, ніжності та сімейного тепла. Здавалося, що це було так далеко та давно, що ніби й не зі мною. Або ж, в іншому житті.
«Як же це було прекрасно!»
Я не могла згадати, коли в останнє відчувала себе так затишно, як в дитинстві. Лише там мені було добре. Лише там я була собою справжньою й не повинна була вести щоденну боротьбу за свої права.
Я досі не могла збагнути «чому» мій батько так змінився після смерті мами. Його дії та вчинки більше не нагадували того веселого, доброго та чуйного батька, котрого я знала раніше. Його жорстокість в словах та вчинках, його безкомпромісність та прохолода в голосі назавжди розділили нас та віддалили один від одного.
Мої думки перервав звук повідомлення, котре надійшло на телефон. Я взяла його до рук й глянула на екран. «Ярослав...»
Серце затріпотіло в грудях й здійснило сальто. Мої щоки запалали, а по тіло прокотилася тепла хвиля жадання. Я прикрила очі та приглушено зітхнула. В пам’яті винирнули нещодавні спогади, змушуючи мою кров кипіти в венах.
Запах його парфумів заполонив все довкола, а в думках не переставав звучати стукіт наших сердець. Здавалось, що він тут, поруч, знову обіймає мене та ніжно погладжує моє волосся. Ми знаходимось на небезпечній відстані один від одного й лише одяг розділяє нас.
«І заборонені почуття! Отямся, Челсі! Агов!»
Я різко розплющила очі. На екрані досі миготіло повідомлення від Ярослава. Тремтячою рукою розблокувала смартфон та відкрила повідомлення.
«Як почуваєшся сьогодні? Готова до невеличкого експромту?»
Очі швидко пробіглися по тексту, змушуючи серце шалено калатати. Як же нестерпно боляче думати про те почуття, що посилилося в моїй душі, порушуючи всі закони та табу. І як же страшно та боязно знати, що «ми» приречені. Ніяких «нас» бути не може. Я ніколи не зможу переступити через обіцянку, котру дала Владові й приректи себе та Яра на страждання І якщо себе мені не жаль, якщо мій біль я зможу сховати за черговою фальшивою посмішкою, то кривдити Ярослава та давати йому марну надію, я не хочу. Він заслуговує на краще. Точніше, на кращу дівчину.
«Челсі, опануй себе! Які почуття? Ти мариш!»
Поки думки хаотично заступали одна одну, пальці ритмічно та вправно друкували відповідь:
«Вже краще, всупереч погоді. Мені варто боятися?»
З Ярославом мені було легко спілкуватися та так, ніби ми знайомі з ним сто років. і з кожною новою зустріччю ці відчуття лише посилювались, займаючи важливе місце в моїй душі. Мені хотіло все більше і більше нових речей дізнаватися про нього, пізнавати його, розкривати все нові грані його характеру та особистості. А ще з ним завжди було спокійно, затишно, як вдома. Досі дивно усвідомлювати все це та сприймати той факт, що Яр насправді мені подобається, як людина, адже з першого погляду на нього, я не була в захваті. Бісики в його очах тоді знатно розізлили мене.
«Ніякого криміналу. Просто мені підкинули двох карапузів й змусили дивитися за ними. А я, як ти розумієш, не надто хороша нянька. Допоможеш? І я обіцяю закінчити проєкт фітнес-клубу уже сьогодні». — В кінці повідомлення Яр додав сором’язливий та мрійливий смайлики.
Скільки себе памятаю, я завжди мріяла про велику родину: аби двійко-трійко дітей, люблячий чоловік, собака, кішка та ще купа тварин довкола. Можливо, навіть невеличке господарство завела б, аби були сили та бажання. Тільки от Влад всього цього не хотів. Жити за містом, він відмовлявся, адже там немає зручного спорткомплексу для тренування, а добиратися довго та виснажливо. Тварин він не любив, вважаючи, що вони лише псують та бруднять все довкола та й за ними догляд належний потрібен. Щодо дітей, то це взагалі, доволі складна та болюча тема.
