Неможливий романс - Мартіна Зоріна

/Ярослав/

Програєш лише тоді, коли перестаєш боротися.

Божевільні ідеї завжди приходять тоді, коли найбільше жадаєш досягнути нереальних вершин чи здобути омріяну річ. Наші мрії та бажання змушують нас рухатися, часом, назустріч небезпеці, пролітаючи повз перешкоди на шаленій швидкості. Весь світ довкола зникає й втрачає свою важливість. Й ніщо не може зупинити тебе на цьому тернистому шляху. Є лише ти та твоя мрія — далека, недосяжна, але така жадана.

Крокуючи по мармуровому кахлю одного з найбільших торгових центрів міста, я потайки спостерігав за Челсі, ховаючи погляд за склом сонцезахисних окулярів. Можливо, це виглядало дивакувато, враховуючи погоду за вікном та мені було байдуже. Адже лише так, я міг розглядати дівчину, насолоджуючись її присутністю.

Запропонувати Челсі зустрітися в неформальній атмосфері та попросити допомоги у виборі подарунку для матері було спонтанним рішенням, але видавалось мені єдиним правильним. Хоча й трішки божевільним. І в першу чергу для мого здорового глузду та душі, котрі полонила кароока красуня.

Серце несамовито гупало, віддаючись різким болем у скронях, а пульс шаленів від одного лише погляду дівчини. Я відчував себе злочинцем, котрий зажадав викрасти найцінніший та найкоштовніший експонат із відомого музею в Парижі й привласнити його собі, не маючи на те прав. Навіть можливі наслідки не так вже й лякали мене, коли я відчував тепло в нотках її голосу й ловив на собі зацікавлені ніжні погляди. Я починав вірити у неможливе. Та зупини уяву було не під силу.

Біснуваті думки кружляли в голові, підігріваючи свідомість зухвалими фантазіями та запалюючи тіло, підіймаючи градус збудження до позначки «максимум». Нас розділяли всього пара кроків та декілька десятків свідків — відвідувачів центру, й величезна перепона у вигляді чоловіка Челсі та з кожною хвилиною проведеною поруч із дівчиною, мені ставало все одно на життєві обставини, котрі змушували мене тримати дистанцію. Шалено хотілося обійняти її за талію, пригорнути до себе та торкнутися ніжно-рожевих губ. Я був майже переконаний, що на смак вони такі ж солодкі та п’янкі, як і аромат її парфумів.

— Може, зайдемо в цей бутік? — її голос звучав легко, трепетно й зачаровував, відкликаючись фанфарами та салютами у моїй душі.

Здається, я таки захворів на неї. І з цього пекельного кола мені вже нема вороття. Прокляття!

— Ярославе? — гукнула вона, торкаючись плеча. Я кліпнув й глухо видихнув, стиснувши кулак. Чортівня!

«Від коли ти такий тюхтій, Яр?»

Я глибоко вдихнув її запах, що заповнив ніздрі й коротко кивнув. Та наче той пес на прив'язі, слідував за господинею.

Поки Челсі копирсалася в купі брендового одягу, вишукуючи щось неповторне та дійсно унікальне, я намотував кола навколо неї, ковзав поглядом по рисах обличчя, фігурі й тихесенько божеволів, спалюючи свої нерви. Мазохіст? Напевно.

Грудну клітку розривало дике непереборне бажання, котре все ще вдавалось стримувати. Проте, я був певен — це не на довго. Як тільки запалений хворобливою закоханістю мозок відключиться, я здійсню непоправне — я піду у наступ.

Раніше для мене не було проблемою звабити ту чи іншу жінку, використовуючи усі підручні засоби, такі як — красиві кольорові купюри, різноманітні подарунки, та свій талант бути переконливим — я міг годинами зваблювати супутницю, розпалюючи її інтерес до моєї персони. І рани чи пізно, всі вони — не залежно від віку та статусу — ставали моїми жертвами. Хоча, варто зазначити, більшість з них жодного разу не пожаліли про свій вибір. Принаймні, в голос не говорили про це. Натомість кричали від задоволення та просили не зупинятися. Наші стосунки та забави тривали доти, поки обидвом це подобалось й було необхідно. Та, чорт забирай, всі вони були вільними та незалежними. А Челсі заміжня! Диявол!

Я не міг перестати думати про її статус та чоловіка-боксера, наявність якого, саме його існування, мене бісило. Розум кричав про небезпеку з його боку й попереджав не квапити події, та я... Я глядів на неї й усвідомлював, що пропав. Назавжди. Навічно. Безповоротно. І поки не зроблю її своєю, не зможу ані заспокоїтись, ані забути. Та чи варта ця гра таких жертв?

Челсі, безсумнівно, не звичайна дівчина. Мила, ніжна, чарівна. Особлива. Для мене особлива. Я відчув це відразу, щойно побачив її у тому задушливому ліфті. Вже тоді, я знав, що не зможу так просто відпустити її. Я не був в курсі її одруження, але певен на сто відсотків, й це не зупинило б мене, якби вона теж захотіла.

«Ти таки гівнюк, Орлов!»

Я заскрипів зубами, дістав з кармана піджака телефон й набрав номер брата. Розмова з ним повинна була відволікти на якусь мить й остудити мій запал. Принаймні доти, поки Челсі не закінчить так звабливо рухатись в цьому спекотному й маленькому приміщенні, де кожна поверхня бажає бути використаною не за призначенням.

— Привіт, — промовив, заледве брат відповів на дзвінок, — Як наші справи? Попов телефонував?

— Так, дзвонив. Я щойно завершив підготовку проєкту по стадіону й запросив у Чобана оформити фінансову документацію: кошторис і все таке. Гадаю, що ми таки зможемо домовитись про відстрочку й завершити будівництво з мінімальними втратами.Головне, аби наші постачальники будматеріалів не дали задню. Ти ж знаєш, які вони лякливі, коли в справи втручається влада.

— Та знаю я, знаю, — Данило говорив правильні речі та це лише більше засмучувало, — А що з тим трупом? Вияснили, хто то?

— Друг Попова повідомив, що загиблим виявився якийсь місцевий безхатько. Він давно зник з поля зору місцевих соціальних служб, та його особливо ніхто не шукав. Сам розумієш.

Його ніхто не шукав, та ми знайшли. Та чи на щастя? Хоча, будь-яка людина гідна того, аби бути похоронена з повагою.

— Слухай, а зателефонуй знову тому майору, — я прагнув вирішити проблеми відразу, й розглядав будь-які варіанти. Навіть співпрацю з владою. Тільки б наш бізнес з братом процвітав. Спадщина батька, як ніяк.