Неможливий романс - Мартіна Зоріна

/Ярослав/

Можна провести вічність у пошуках щастя.

Так і не побачивши його у себе під носом.

Сьогоднішній ранок виявився напрочуд плодотворним: я встиг вийти на пробіжку, прийняти душ, з’їсти вчорашню піцу й здійснити кілька телефонних дзвінків, паралельно переглядаючи матеріали по новому проєкту Острозьких. Та навіть, прочитати кілька статтей про Кулебу. Цей бізнесмен та за сумісництвом депутат місцевої ради неабияк дратував своєю напористістю та нахабністю. Мало того, що він вліз у наш тендер та ще й примудрився ставити палки в колеса. Що насправді було причиною його втручання в будівельний бізнес, досі залишалось загадкою для мене. Та, як сказав Данило, варто було розібратися в деталях цієї справи й розв’язати проблему. І чим швидше, тим краще.

Сидячи в салоні авто, я згадав про розмову з Поповим і набрав його номер. Пригадується мені, що Влад знайшов якийсь компромат на цього бізнесмена й хотів використати його. Я був згоден з його пропозицією тільки в тому випадку, якщо все буде законно. Адже не бажав бруднити руки тільки для того аби втерти носа якомусь нахабному підстаркуватому магнату.

Відповів Попов практично відразу й з завзяттям розповів про таємничу дівчину, котра практично задарма віддала йому до рук компромат на Кулебу. Взамін, наша рятівниця попросила лише залишити в таємниці її ім’я, коли справа дійде до суду та гарантувати її повну безпеку. Все складалось дуже добре, та реаліст в мені говорив, що це якось занадто просто та легко. А так, як відомо, не буває. Проте, іншого способу розв’язання проблеми, ми поки що не бачили.

Обговоривши деталі позову проти бізнесмена, я та Влад розпрощалися. Попов відправився готуватися до чергового судового засідання, а я вирушив до офісу. Кілька останніх днів я вперто ігнорував справи, ховаючись від проблем, намагаючись віднайти внутрішній баланс. Який, на мій превеликий жаль, був порушений однією кароокою красунею. І чим більше я думав про неї, тим глибше вона в’їдалась мені під шкіру. Я заледве втримався від божевільної ідеї розшукати її та запросити на обід. Згадка про те, що вона чужа дружина не покидала мою свідомість, й безкінечно жалила й труїла мій мозок. Якась чортівня відбувалася зі мною й це неабияк дратувало.

Приїхавши в офіс, я закрився у своєму кабінеті, попередньо попередивши свого секретаря, щоб мене не турбували сьогодні. А всіх моїх клієнтів потребував відправляти до брата. Сам же, з чашкою еспресо в руках, усівся за стіл та ввімкнув комп’ютер. Відкрив файл зі старими кресленнями моєї давньої мрії й став вивчати його. Дещо захотілось переробити, дещо додати, а шось й стерти.

Проєктування будівель завжди захоплювало мене. Подобалось підбирати нові способи та засоби, урізноманітнювати звичайний уклад будівництва, використовувати нові матеріали аби в кінцевому результаті отримати не просту бетонну коробку, а щось неймовірно унікальне та живе. Щось таке оригінальне та неповторне, щоб чіпляло й радувало не тільки очі, а й душу. Для мене, мої проєкти, були не просто способом заробити — а й можливістю реалізувати себе та подарувати задоволення іншим. Надзвичайно приємно було бачити щирі усмішки клієнтів, коли їхні бажання, найсміливіші та найекстравагантніші, мені вдавалося реалізувати. Найчастіше такий сплеск емоцій, я міг спостерігати тоді, коли займався проєктуванням квартир та заміських будинків. Адже, немає нічого важливішого для людини, аніж власна домівка — побудована та облаштована за власним смаком. Тоді там завжди панує затишок.

Я не помітив, як захопився й вже кілька миттєвостей потом, завзято креслив лінії на папері. Натхнення прийшло несподівано й накрило мене з головою. Я не міг відірватися від задумки, що вперто та наполегливо кружляла в голові, бажаючи бути озвученою та реалізованою. Не знаю скільки часу я витратив, аби перенести ідею на папір, але коли закінчив, то був не тільки задоволений, а й приємно здивований. Будинок, що тепер красувався на білосніжному листі, видавався живим, реальним. Й на мить, мені здалось, що я відчув його енергетику та навіть запах. Воно пахло теплом, ніжністю та надією. Воно пахло домом.

Я прикрив очі й уявив собі цей будинок. Уявив, де б я міг його побудувати й у який спосіб. Фантазував щодо всього: матеріалів будівництва, кольору стін, вікон, дверей, перебирав в голові кількість кімнат, сходинок, порогів. Захотілося самотужки вибрати інтер’єр до кожної з кімнат та закупити меблі. Блукаючи подумки кімнатами в моєму уявному будинку, я задоволено посміхався, розуміючи, що як ніколи раніше наблизився до свого ідеалу. Й напевно, вперше за довгий час, я таки був готовий до його реалізації.

Я бачив в думках цей будинок, котрий палко бажав назвати домом. Я ступав повільно, крокуючи по паркету від передпокою, через вітальню, гостьову, обідній зал, в самісіньке серце будь-якої оселі — кухню. В пам’яті спливали забуті невідомі аромати, лоскотали ніс та викликали слину в роті. Я наближався, вслухаючись у звуки, що долинали з-за дверей й в грудях ставало тепло. Серце прискорювало свій рух, билося несамовито, на межі.

Крок, ще крок і я опинився на порозі кухні. Серце здригнулося й впало вниз, розлітаючись на мільярд мікрочастинок, осідаючи попелом у її ніг. Там, на моїй вигаданій кухні, я побачив її — таку домашню, ніжну та неповторну. Вона усміхалася мені: очима, губами. Кликала до себе, запрошуючи скуштувати приготовлений нещодавно десерт й дзвінко сміялася, змушуючи моє тіло напружитися від збудження та жадання.

Моя фантазія полетіла так далеко, що я ледь стримався, аби не закричати в голос від розчарування й розуміння того, що сам себе намагався обдурити. Адже все фіктивне, нереальне. Лише вигадка хворобливої фантазії. Не мій дім, не моя оселя й не моя дружина. Вона — це моє табу. Чужа та така ж далека, як зорі в небі. На них можна лише глядіти та мріяти, але ніколи ти не зможеш доторкнутися до них. Як би цього ти не хотів.