Неможливий романс - Мартіна Зоріна

Коли дорогий гість прибув й з першими люб'язностями було покінчено, Ельвіра запросила всіх до столу. Батько сів в центрі стола, мегера по праву руку від нього, Кіру усадили поруч з Ярославом, а мене навпроти них. Напевно, мачуха спеціально так нас розсадила, аби я мала місце в першому ряді цього спектаклю під назвою «Спокусити та одружити!»

Стискаючи кулаки та ховаючи їх під скатертиною, я намагалася не дивитися на Яра й не ловити його спекотні погляди на моїй сестриці. Здавалося, що я просто вибухну, якщо побачу щось подібне.

— Спробуйте фаршировану курку, Ярославе, — десь на краю свідомості звучав голос мегери, — І ось цей салат. Він дуже смачний, повірте. Кірочка сама готувала, — Ельвіра не переставала хвалити доньку, розказуючи про її нескінчені таланти, починаючи з самого дитинства.

— А ви знаєте, що Кірочка навчалася в Лондоні? — Ельвіра говорила й говорила, ніби доповідь читала на тему: «Кіра — ідеальна дружина!», — Між іншим, Кірочка володіє трьома мовами й закінчила факультет економіки та менеджменту. Цінний працівник в нашій фірмі, так любий?

Мені насилу вдавалося уникати розмови й набивати рот їжею. Хоча й апетиту не було, я не переставала жувати. Тільки б тримати язика за зубами й не бовкнути зайвого.

— Ой, Ярославе, а ви часом не потребуєте кмітливої помічниці? — Я мало не вдавилася шматком салату, — Кірочка б з радістю попрацювала у вас, так доню?

Кіра лише кліпала, мило посміхалася та кивала в потрібні моменти. Якби я її не знала, то чесно, повірила б в її ніжний лагідний характер та скромність. Але ж я то знала правду.

— Взагалі-то, у мене звільнилось одне робоче місце та... — голос Ярослава звучав, ніби крізь вату та я все одно почула його слова.

«Він це серйозно?» — мало не ляпнула я, й різко встала, перевертаючи стакан з соком.

— Вибачте, — промовила, ставлячи стакан на місце, — мушу вас покинути.

Я кулею вилетіла з їдальні й побігла до вбиральні. Мене відверто нудило від ситуації. Та навіть після того, як я виблювала все, що з’їла, легше мені не стало. Як і не з’явилося бажання продовжувати участь в даному фарсі. Та чи був у мене вибір?

Іноді здається, що вибору немає ніколи. Або ж я просто настільки не вірю в себе, що не бачу можливостей. Жодних. І відступаю при першій же перешкоді на моєму шляху.

Вмившись крижаною водою й привівши себе до тями, я вирішила повернутись за стіл. Рано чи пізно, вони все одно прийдуть по мене, якщо вже не вислали когось на мої пошуки.

Заледве я відчинила двері вбиральні, то наштовхнулась на батька.

— Все добре? — його колючий погляд мені ніколи не подобався та я якось звикла до нього. Зараз же, чомусь, хвилювалась й тремтіла.

— Так, певно з’їла забагато.

— Ти часом не вагітна?

Смішний. Якби він знав, як його зять прагне мати дітей, ніколи б таке не запитав. Мені видається, що ще трішки й Влад взагалі перестане мене торкатись. Я йому настільки набридла, що він досі ігнорує мене. І мої дзвінки. Лише раз у два дні відповідає, й то наші розмови тримають кілька хвилин. Я навіть не знаю, чого мені чекати по його поверненню додому. Як то кажуть: «Хочеш миру, то готуйся до війни!» Та я, варто зізнатись, втомилась воювати з Владом. Й ідея про розлучення більше не видається мені неприйнятною та ідіотською.

 З кожною нашою розмовою й черговою сваркою, я вкотре впевнююсь, що Владу все одно на «нас», його більше не цікавить — а можливо ніколи й не цікавила — моя думка. Він мене просто не чує. А мої спроби відновити колишні почуття вважає смішними й непотрібними.

— Ні, батьку.

Відповіла коротко та чесно.

— Впевнена? — перепитав він, хмурячи брови.»

 Не повірив? Невже Влад щось йому наплів?»

Я б не здивувалася. Вони завжди шепочуться в батьковому кабінеті, коли ми приїжджаємо на сімейну вечерю. І відносини у Гліба Вікторовича з моїм Владом такі теплі та товариські, що я іноді навіть ревную. Бо до Влада батько ставиться, як до рівного собі, а мене вважає наївним дівчиськом.

— На сто відсотків. У нас з Владом не найкращі часи, й на це практично не має часу. Він завжди в роз’їздах. То на тренуванні, то на змаганнях. А останнім часом, ще бере участь в сімейному бізнесі Макарових.

Складається враження, що чоловік спеціально мене уникає. І тримає біля себе лише, як частину декору. Принаймні, його поведінка вказує саме на це.

— Я не питаю, чи дитина від нього, — батько зупинив мене, перегородивши шлях рукою, — А чи ти вагітна.

Я задерла голову й відкрила рота. «Що?» — в голові таракани забили на сполох!

— Що? — мало не вигукнула я від обурення.

— Можу повторити, варто?

З чого він зробив такі висновки, я питати не хотіла.

— Ні, не варто, — Я думала гірше не буде, та вочевидь, знову помилилась, — І ні, я не вагітна. Ні від Влада, ні від кого-небудь іншого, — Я відступила у бік, аби обійти батька та він не дозволив.

— Ти думаєш, я дурний? — Я зітхнула й знизала плечима. Ну от що йому від мене треба? — Думаєш, я не бачу, як ти дивишся на цього архітектора? Що у тебе з ним, зізнавайся! — Батько не кричав та тембр його голосу все одно розривав мої барабанні перепонки.

Він не знає меж! Проклятий диявол!

— Ви забагато на себе берете, Глібе Вікторовичу! — викрикнула я, й протиснувшись між ним і стіною, втекла. А я ще гадала, як він сприйме моє бажання розлучитися з Владом. Тепер я знаю, що він його навіть не розглядатиме.

Сльози застеляли очі, котячись по щоках наче горошини. Біль розривав душу, шматував її, перетворюючи в мотлох. Я була на межі від божевілля й за крок до емоційного зриву. Та міцні руки спіймали, обійняли, рятуючи від падіння у безодню.

— Челсі, що трапилось? — його голос, його запах, його обійми зводили з розуму.

— Нічого, нічого, — повторювала я, заливаючись сльозами.

— Не бреши мені. Хтось тебе образив?

Я відчувала, як осідає його голос, як напружились м’язи під тканиною сорочки та як шалено калатає його серце.