Неможливий романс - Мартіна Зоріна

— Спробуй ще раз, — порадила подруга, — Але на цей раз, спробуй нагадати йому, що ви сім’я і що ти потребуєш його допомоги, а не критики. І поясни свою позицію, без криків та сліз.

— А якщо не вийде? — Я була завідомо впевнена в провалі, аніж в чомусь іншому.

— Будемо сподіватися, що до такого не дійде, — прошепотіла Ліна, зітхаючи. Навіть вона не знала, як закінчиться ця історія, — Та якщо щось піде не так, ти завжди можеш жити у мене. Я тебе не кину напризволяще, ти ж знаєш.

— Знаю і цінує це.

— Тоді, витирай сльози та нумо відриватися, — Ліна випустила мене зі своїх обіймів і знову наповнила бокали, — Нам варто надолужити згаяне, поки твій благовірний не повернувся. Він же повернеться зі штатів, чи ти до нього поїдеш?

Мій шлюб з Владом ще одна проблема, котра потребувала нагального вирішення. Та як тут зарадити, я не знала. Чоловік вже встиг мене повідомити, що розлучення мені не дасть. Хоча причин цього свого рішення не назвав. А в його кохання, я більше не вірила. Чи не хотіла вірити.

— Та наче обіцяв повернутись, — я зробила кілька ковтків, — Ми з ним, останнім часом, наче кішка з собакою: весь час гриземось. І що б я не зробила, чи сказала, він завжди невдоволений. А ще, — я зібрала з духом, й промовила: — Він мене вдарив. Не сильно, синяка не було. Але сам факт, Лін. Я так налякалась, що мало Богу душу не віддала.

— І ти мовчала? Серйозно, Челсі?

Ліна аж підскочила на дивані.

— А якби він тебе приклав ще раз? Хто б тебе врятував у вашому домі на краю міста?

— Ніхто, — прошепотіла я, відчуваючи, як сльози знову котяться по щоках, — Проте, це сталося в ресторані. Та не це головне, а те, що він навіть не вибачився, розумієш?

Образа на чоловіка за той випадок й досі жила в мені. А він навіть не намагався хоч якось пояснити свою поведінку. Про вибачення, я взагалі мовчу.

— А потім змусив мене їхати до батька і жити там, поки він не повернеться зі штатів, уявляєш?

Я не розуміла, що коїться з Владиславом і чому він став такий жорстокий. Що стало причиною таких різких змін і його безкінечного невдоволення мною та нашим шлюбом. Його наче підмінили.

— А я завжди тобі казала, що Влад не такий хороший, яким прикидається.

— Лін, не наговорюй на нього. Ви просто не зійшлися характерами, от і все.

Ліна зіщулила очі й глибоко вдихнувши та видихнувши, промовила:

— Я не хотіла цього казати, подруго, — вона різко встала й наче маятник, почала переминатися з ноги на ногу, — Але твій чоловік не тільки бабій та зрадник, а ще й злочинець!

— Що ти таке мелеш, Ліно? — я теж різко встала, не відводячи погляду від зіниць Ліни. На мій превеликий жаль, вони не розширилися. Подруга навіть не здригнулася, а значить — не брехала.

— Що чула, моя дорога.

— Поясни, — потребувала я.

Я могла зрозуміти слова подруги та навіть, можливо, частково повірити. Але кримінал, це вже ні в які ворота.

— Ти ж знаєш, де я працюю, так? — Я кивнула, — І знаєш, що наш журнал любить винюхувати пікантні історії про всіх цікавих, відомих та багатих людей, — Я знову кивнула. Про цей журнал хіба що лінивий не знає. Він дуже провокаційний, — Так от, якось нам потрапило до рук досьє на твого Влада і наш ген-редактор дуже зацікавився ним. Він поручив мені та ще кільком особам написати статтю про талановитого боксера та чемпіона.

— Яку ще статтю? Я нічого такого не читала.

— Бо вона так і не надійшла в друк, — Ліна нервово потерла чоло, — Челсі, після всього що нам вдалось дізнатись, наш колишній ген-редактор звільнився по власному бажанню й нам пропонував те саме. Його так залякали «дружки» твого Влада, що чоловік мало не помер від страху.

— Ні, ні, ні, — я закрила вуха руками, — Це не можливо. Я не вірю. Влад, звичайно, ще той фрукт. Але кримінал? Ліно, ти впевнена? Може ви помилились?

Подруга прикусила губу й поглянула на мене з жалем.

— Сонечко, я правда хотіла тобі розповісти, але, — вона спробувала мене обійняти та я ухилилась, — я боялась за тебе і за життя моїх близьких. Після того, як я відмовилась звільнятись і все ж бажала надрукувати статтю, мені почали приходити погрози. Щодня.

Ліна нервувала й розхвилювалася не на жарт, ніби знову переживала ті події.

— То чому ти не сказала, Лін? Я б пішла до батька, ми б його попросили про захист. Ти ж знаєш, він не остання людина в місті. Він би допоміг.

Мені все ще не вірилось в почуте. Я не хотіла вірити. Я не могла. Адже, усвідомити усю цю брехну було нереально. З ким я жила? Кого кохала? Ким є насправді мій чоловік?

— І він допоміг, Челсі. Правда.

Я відчула біль в грудях і слабкість в тілі. Повільно осіла на диван і прикрила обличчя руками. Катастрофа. Всі довкола брешуть, брехали та будуть брехати мені. Жаліють мене, вважаючи слабкою і нікчемною. Що за життя?!

— То виявляється він теж знає, так?

Ліна кивнула.

— І все одно штовхає мене в обійми Влада...

Правда буває різною: приємною та не дуже, чистою та з домішками бруду, небезпечною та живильною, наче цілюща вода. Та іноді, вона буває болючою, пекучою та отруйною. Вона проникає в тебе, в кожну твою клітину, молекулу, атом і знищує тебе, заражаючи собою, як інфекція, як вірус. Ти втрачаєш можливість чути, бачити, думати. Втрачаєш відчуття часу та простору. Тебе ніби-то викинули в космос й ти застряг в тому вакуумі без захисного скафандра, доступу до кисню й мінімального шансу на спасіння.

Ти розтоптаний, знищенний, вбитий.