Неможливий романс - Мартіна Зоріна

/Ярослав/

Кажуть, що собака, котра лає — ніколи не кусає.

Початок тижня видався доволі напруженим: один з клієнтів відмовився від співпраці, постачальники якісного цементу відмовились в терміни виконати заказ, а в офіс, неочікувано, нагрянула перевірка. Чи то податківці, чи то фінансова поліція — не важливо. Як їх не називай, суть одна і та ж. Проте, й що найбільш обурливо, прийшли без будь-якої на те причини й розтрощили наш офіс, перетворивши його в сміттєзвалище. Працівники правоохоронних органів перевернули усе, що попадало в поле їхнього зору: шафи, тумби, стелажі. Вишукували щось в кожному папірці, відкриваючи одну теку за іншою, створюючи безлад в наших справах. Й думати не хотілося, скільки часу знадобиться, аби впорядкувати усе це.

Мої працівники, налякані та спантеличені, забилися в кут й нервово очікували закінчення перевірки. Всі вони хвилювалися за свої життя, прекрасно розуміючи чим нам всім загрожує це свавілля влади. Як мінімум, фірму закриють, а наші активи арештують й заморозять. Та це лише за умови, що кляті маріонетки Кулеби щось знайдуть.

Коли секретарка брата Соломія зателефонувала мені й переляканим тоном повідомила, що в офіс заявилися правоохоронці, я кулею вилетів з дому. Наспіх вдягнув перше, що потрапило під руку й вже за пів години був в приміщенні фірми. І зараз, наче герой якось фільму під звуки фортепіано, спостерігав за подіями довкола. Все видавалось сюрреалістичним та ефемерним. І я не міг навіть уявити, в найгіршому з кошмарів, що коли-небудь батьківський спадок може зазнати краху. І все через що? Через жадібність та ненаситність однієї людини. Немислимо.

Першим бажанням було відшукати номер Кулеби, або ще краще, поїхати в їхній головний офіс й висказати все, що я думаю про цього крутого бізнесмена. Покидьок! Не зміг зламати нас по-чесному, то вирішив діяти, як то кажуть «в темну»! Чим же йому так приглянувся той проєкт зі стадіоном? Я ніяк не второпаю. І наче бачу окремі пазли, та зібрати їх в купу й побачити картину вцілому, не можу.

— Солю, стій, — спіймав за руку дівчину та зупинив, — Ти куди?

Соломія була налякана. Її очі зі страхом гляділи на мене, а на щоці блистіла сльоза.

— Я... — вона глянула через плече на одного з правоохоронців, й спіймавши на нас його колючий погляд, мовила: — Я не знаю.

Дівчина тремтіла.

— Не хвилюйся, тебе ніхто не скривдить. Вони прийшли по мою душу, а не вашу, — промовив спокійно, знаючи, що це чистісінька правда.

Навіть стало жаль, що все саме так. Я прагнув лише збільшити надбання батька й зміцнити його фірму. Та й частка брата в цьому чимала, і він доклав багато зусиль, аби з невеликою будівельної фірми, ми стали однією з найкращих фірм країни. В той час, як я займався кресленнями, розробкою проєктів та домовлявся з субпідрядчиками та постачальниками, брат займався маркетингом та піаром. Він налагоджував зв’язки, заказував спеціальні статті в журналах про нас, ходив на зустрічі з потенційними інвесторами, шукав тендери. За кілька років плідної роботи, ми змогли вивести фірму батька на новий рівень і напевно тим самим підставили себе під удар. Ми стали конкурентоспроможними та новою перешкодою на шляху інших гігантів.

— Так, але... — Соломія ховала погляд, кусала губи й нервово перебирала в руках поясок від юбки.

— Що «але»? — Я розумів, що їй страшно, та тремтіла вона аж якось надприродньо, — Що з тобою?

Соломія зробила крок до мене й прошепотіла на вушко:

— Чекатиму вас в кафе «Вишня», коли це все скінчиться.

— Гаразд, — заледве я погодився, вона пішла, не обертаючись, оминаючи грізних контролерів та правоохоронців.

На щастя, працівників ніхто не затримував і їм дозволено було відправитись додому, без права виїзду з міста, звичайно. Та хоча б мали совість не тримати бідних та наляканих людей силою.

Закінчився цей цирк ближче до вечора, коли «свідомі» правоохоронці змогли дослідити кожен куток нашої з Данею фірми, та нічого не знайшовши, покинути мій офіс.

— Знайшли, що шукали? — поцікавився я у того, що був на пів голови вище за мене. Здається, саме він керував операцією, з огляду на його тон розмови та накази, котрі він роздавав іншим.

— Ні, не знайшли, пане Орлов, — чоловік єхидно скалив зуби, — Та це поки що.

Наглість цих людей не мала меж.

— Що ж, мій адвокат з радістю поцікавиться в поважного судді за «що» мій офіс зазнав таких тортур. Сподіваюсь, що у вас знайдуться пояснення серйозніше, аніж чергове виправдання «ми підозрювали...»

Від мого зухвальства у нього смикнувся кадик і чоловік різко випрямився, нависаючи наді мною.

— Ніколи не боявся і починати не збираюся, — буркнув. задоволений собою.

На порозі фірми, як раз, з’явився Попов.

— Шановні, попрошу показати мені судове рішення, згідно з яким, мій клієнт та його працівники зазнали психологічного насильства зі сторони місцевих правоохоронних органів... — Попов говорив і говорив, змушуючи деяких «олов'яних солдатиків» червоніти, — А ви, — Попов оглянув чоловіка з ніг до голови, — не знаю, як до вас звертатися, покажіть посвідчення.

Поки Попов продовжував чаклувати над непроханими гостями й зачаровувати їх магічними заклинаннями зі збірки законів нашої держави та кримінального кодексу, я відправився до вбиральні, котра була аж на іншому кінці поверху, аби зателефонувати братові. Даня відповів відразу й не переставав бурчати в трубку. Та я його швидко заспокоїв, наказавши сидіти вдома й глядіти дітей та дружину.

***

Соломія чекала мене у кафе неподалік офісу, як і домовлялись. Дівчина сиділа за дальнім столиком в кутку й з острахом в очах, розглядала відвідувачів. Вона боялася, але чого?

Заледве я всівся поруч, Соля смикнулася й обійняла себе руками, потупивши погляд.

— Солю, ти чого?

По її щоках потекли сльози.