Неможливий романс - Мартіна Зоріна

— І я тобі вдячний за це, — промовив Ярослав, відвівши погляд. Жилка на його шиї пульсувала. Він нервував. І я його розуміла. Прекрасно розуміла.

Повернувшись до мене спиною, він приступив до впорядкування паперів на столі.

— Відчуваю, що це буде довга ніч, — зауважила я, коли чари розвіялись і я змогла нормально дихати.

— Замовимо щось? Піца чи суші?

— Може італійську кухню? Карбонара? — запропонувала я, дістаючи з кишені телефон і шукаючи номер одного ресторанчика.

— Як забажаєш, сонце, — промовив Яр, змусивши моє серце здійснити не одне сальто.

«Катастрофа!»

***

Прибирання в офісі зайняло чимало часу, виснаживши мене. Я була такою пом'ятою та стомленою, що ледь не падала з ніг. Очі щипало й дуже хотілося спати. Але бажання повертатися в будинок батька не було. Мені там завжди не раді, і як би Ельвіра та Кіра не старалися, я все ж відчувала їхню ворожість. Відшукавши телефон, я хотіла написати Ліні повідомлення, але потім передумала. Стерла його і засунула комунікатор назад до кишені. Я все ще була ображена на подругу. Могла б розказати мене про те, що вона накопала на Влада. Краще бути мертвою, аніж жити з таким лицеміром та злочинцем, як він.

— Куди тебе відвезти? — у свідомість врізався голос Ярослава. Він саме закінчив укладати теки до шафи та зачинив її.

Я лише знизала плечима, не знаючи, що відповісти. Не хотілося покидати це місце й розлучатися з ним. Адже лише тут, будучи у двох, навіть серед всього цього гармидеру, я відчувала себе по-справжньому щасливою. Моя душа та серце розривалися між обов’язком та бажаннями.

— Якщо бажаєш, то можу пригостити тебе чашечкою кави. Мені один клієнт привіз зерна з Гватемали. Смак відмінний.

Я прикусила до болю губу. «І хочеться, і колеться...»

— А давай, — промовила я, змушуючи себе повернутись та глянути в бездонні чорні озера його душі.

Через одну чашку кави нічого не трапиться. І я просто не хочу, аби цей вечір закінчувався.

***

Квартира Орлова була величезною і нагадувала справжню чоловічу берлогу. Єдине, що вирізняло її від звичайної оселі холостяка — це численні дитячі малюнки, розвішані на холодильнику та дитячий куток посеред вітальні.

— Племінники, — пояснив Яр, запрошуючи мене на кухню, — Ася часто залишає їх зі мною, коли їм з братиком хочеться побути удвох.

— То виявляється, ти відповідальний дядько. Спочатку памперси, потім ось це все.

— Щоправда, то правда, — Яр усміхнувся своєю теплою чарівною усмішкою, змушуючи тугому вузлику зав’язатися внизу живота. Шаленство.

— Ти будеш хорошим батьком, я впевнена, — не знаю чому, та я вимовила це.

Ярослав різко повернувся, глянув на мене якось так дивно, що в мене мурахи полізли по шкірі. «Що я сказала не так? Невже образила його?» — подумалось мені, та я не встигла озвучити свою думку...

В наступну мить, Ярослав опинився поруч, притягнув мене за талію й не питаю дозволю, поцілував. Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається, як він вже досліджував мої губи, торкаючись своїми в пристрасному поцілунку. Його язик ввірвався в мій рот, переплітаючись з моїм.

Обхопивши мою талію руками, Яр підійняв мене та усадив на стільницю, розмістившись між моїх ніг. Все це він робив, не відриваючись від моїх вуст, палко цілуючи, забираючи життя, даруючи солодку насолоду. Я остаточно збожеволіла, бо в якусь мить відповіла йому, дозволяючи поглибити поцілунок. Тепер Ярослав цілував пристрасно, наполегливо, нестримно. Бажання розтікалось по венах солодкою отрутою, обеззброюючи й штовхаючи в безодню хіті. Я падала вниз, розлітаючись на мільярди піщинок.

Ця мить стала найсолодшою, найщасливішою в моєму житті. І я вже ніколи не зможу забути смак його губ і ту пристрасть з якою він зминав мої вуста. Ярослав вкрав моє серце, полонив мою душу й подарував незабутні відчуття. Шалені, нестримні, божевільні.

Я не знаю, чим би закінчився поцілунок, якби в тишу квартири не ввірвався телефонний дзвінок. Мелодія задзвеніла й змусила нас зупинитися та відірватися один від одного.

Я зіскочила зі стільниці й вибачившись, витягнула телефон з кишені та побігла на вихід. Серце шалено калатало в скронях. Я відчувала бажання, пристрасть та страх. Все перемішалося воєдино. Мені хотілося повернутися, на його кухню, допиту ту кляту каву й продовжити насолоджуватись присутністю Яра. Але я не могла.

З самого початку це було не правильно. І небезпечно. Я знала це, розуміла, але чомусь продовжувала плекати надію. На що? Невідомо.

Я не могла давати Ярославу марні надії, поки в моєму паспорті стоїть той клятий штамп. Він не заслуговує на роль коханця. Ні в якому разі.