Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Тобто ти не женешся за короною?

—Ні. Це важко. Я в політиці не тямлю, а Густав зовсім мене не приваблює. Він занадто жорстокий.

—Що? —я ледь не розсміялась їй в обличчя, знову випускаючи декілька хмаринок диму. —Та він же наймиліший з усіх. Ну, іноді жарти у нього не доречні, але це ще нічого не значить.

—Ох, Ріша. —вона понуро опустила голову, ледь помітно посміхнувшись. —Густав виколов око моєму коханому лише через те, що до його покоїв муха залетіла. Розумієш? Муха!

—Коханому? —навіть не знаю, що здивувало мене більше. Вчинок цього самовпевненого принца, чи те, що серденько нашої вампірки не таке вже й крижане.

—Це було давно. Я мала і не тямуща, всього 74 роки було, закохалась у охоронця короля. А потім він повернувся додому без ока і розповів геть усім про вчинок старшого принца. Кохання до Ді, того самого охоронця, швидко минуло, але неприємний осад залишився.

“Гівнюк! Та я тебе на шматки розірву!” —вигукнула подумки, сподіваючись, що Густав почує мене. Все ж його образ стояв перед моїми очима досить ясно.

“Дай поспати, Орисія.” —проричав хтось у моїй голові. І лише через декілька секунд до мене дійшло, що розмовляю я з Лютиком.

“Ти! А що ти забув у моїх мізках? Я взагалі до Густава зверталась.”

—Все добре? —поцікавилась Ванесса, тягнучись за електронкою. Я лише кивнула, знову повертаючись до дракона.

“Ну, значить, погано зверталась. Треба практика, а зараз, на добраніч!”

Я лише ображено надула губки, підіймаючи голову.

—Почалося! —вигукнула дівчина, вказуючи рукою на теплі промінчики за горизонтом. —Тут сонце дуже швидко сходить, а світанки просто фантастичні. Насолоджуйся шоу, маленька.

На її губах заграла посмішка, і я знову повернула голову до горизонту. Тепер туман виднівся так чітко, немов от-от доторкнеться до мого обличчя. Сонце й справді, мов у пришвидшеній зйомці, почало здійматись, заливаючи небо яскравими кольорами. От скажіть, де ви бачили яскраві червоні світанки з фіолетовими лініями та зеленковатими плямами? От я, наприклад, ніде! Так, що це, надто багато сказати прошу. Та це просто капець! У мене тут вражень за день більше, ніж на Землі за рік.

—Це ще не найвеселіше. —підморгнула мені Ванесса, віддаючи електронку. —Це краще сховай.

Не знаю, чому, але я її послухала, і вже через мить над нашими головами лягла тінь. І не одна.