Академія дружин драконів - Бетсі Прусс
—Так, Орисіє, я знаю. І якщо ще раз таке буде, я дійсно віднесу тебе до скель і будеш там вік доживати. —хоч він і говорив це з легкою усмішкою, та щось мені підказувало, що Густав цілком серйозно. Тоді не бачити мені ні світу рідного, ні сім’ї, ні друзів.
—Ааааа давай вип’ємо? —тут же переключилась я, посміхаючись на всі зуби.
Коли моя рука потягнулась до пляшки, дракон вчасно перехопив її та налив по чаркам.
—За що цього разу вип’ємо? — усе ще граючи роль дурепки, поцікавилась я.
—За те, щоб ти не сунула свій носик скрізь, а якщо і сунеш, щоб ніхто тебе не прибрав. —його слова змусили мене скривитись, адже...
—Та ти ж сам мене вплутав у це!
—Просто будь поруч. І я зможу захистити тебе.
Я ледь помітно посміхнулась, радіючи, що на Лютику ми все ж не зациклюємось.
Ми цокнулись дивними чарочками, і я знову випила усе до дна.
—Ммммм зараз би цибульки. —мій погляд вивчав усе, що стоїть на столі, а погляд Густава вивчав мене. Якщо я хочу, щоб він не чіпав мене.... що заважає мені їсти, як дома? —Я буду їсти руками. Ти ж не проти?
Очі принца округлились, а рот ледь помітно відкрився.
—Це ж...
—О, дякую! Я знала, що ти не заноза у дупі. —і не чекаючи ні секунди, вп’ялась пальцями у солоденьке м’ясо. —Мммм, як же смачно!
—Еее... — Густав ледь стримував посмішку, тягнучи руку до серветки. —У тебе на щоці м’ясо. І на бороді. І на... та що це я, у самому ділі.
І тут він зробив те, що я менше усього очікувала. Трохи невміло та не впевнено, він доторкнувся пальцями до м’яса посеред столу та відірвав шматочок.
—Руками, напевно, дуже смачно. —чоловік обережно засунув до рота їжу, а я ледь від сорому не згоріла! Особливо після того, як з моєї щоки шматочок м’яса впав. Ну капець! Ось вам і відшила.
Голосно ковтнувши усе ще погано пережовану їжу, я почала старанно витирати щоки.
—Міг би й відповісти на моє запитання.
—На рахунок війни? —протираючи серветкою свої ідеально чисті губи, запитав Густав, на що я лише кивнула. —Уффф, це довга історія. Вінгредія майже двісті років тому перетворила Сині гори у найбідніші землі у нашому світі, тому Анкровія відвоювала їх, якщо точніше, обміняла. Ми їм золото, вони нам занедбані землі. А через сто років, коли Сині гори почали процвітати, вінгредські правителі отямились і почали вимагати землі назад. Ми відмовились, потім все пішло поїхало, вони вбивали наших людей, ми вбивали їхніх людей, а тепер... якщо не віддамо гори, війна чекає на Анкровію.
Я дивилась на нього новими очима, адже бачила на його обличчі біль за власну країну, співчуття до народу, безвихідь.
—Що на це каже... король? —запитала, дивуючись, що вперше думаю про правителя.
—Він вже певний час без свідомості. —знову з посмішкою відповів Густав, а у мене серце стиснулось від цього. Напевно, важко, залишитись без матері, а тепер ще й батька втрачати. А стати королем у розпал війни — не найприємніша річ. —Не забивай цим голівоньку. Ще?
Я посміхнулась, киваючи. А що приховувати? Випити я люблю. Нехай звикає. Стоп! Чого це він звикати повинен???
—Розкажи мені, що сталось. —він швидко подивився на двері до відчиненої тераси та трохи нахмурився. —Уже час не ранній, ти навіть поспати не встигнеш.
—А у нас завтра вихідний! У всіх... крім мене. —останні слова я прошипіла, згадуючи, хто так постарався. —Ти ж казав, що я всього лише доповідатиму усе дивне і ви мене додому! —я активно зажестикулювала руками, не зводячи з нього погляду. —А ти! —тицьнула у нього пальцем. —Ти! Та ти! У мене ж тепер немає вихідних.
Густав шкірився на всі зуби, геть не бентежачись про те, що я тут як би зла і зараз буде вітер.
—Завтра у тебе буде вихідний, не хвилюйся. Але у наступні дні ти суворо навчаєшся навчаєшся і ще раз...
—Навчаюсь. —закінчила фразу замість нього та навіть не цокаючись, осушила свою чарку. —От скажи, навіщо мені це треба?
—Повернешся у свій світ і будеш більш приборканою. —говорив так, немов і сам не вірив у ці слова. —І все ж. Розкажи мені, що сталось. Не через те, що ти повинна мені про усе розповідати, а просто через те, що я хвилююсь.
Він що думає, що я на такі слова буду вестись? Нііі, нехай навіть не старається мені локшину на вуха чіпляти. За себе він хвилюється і за шкуру свою.
—Все почалось з того, що Нора і я трохи не ладнаємо. —Густав хмикнув, дивлячись на мене, мов на дурепу. —Ну добре! Я там майже ні з ким не ладнаю. Так от, коли у коридорі Нора і ще дві дівчини дмухнули мені у вічі порошок, я взагалі нічого не бачила! Думаю, ах ви ж курки вогнедишні, та я вас...
—Кхм. Ближче до діла, Орисіє.
Я кивнула, знову починаючи свою палку промову. Я і скаржилась, і загрожувала, і ледь не ревіла, а коли настав час розповідати про того чоловіка... завмерла. Було важко описати свої емоції, адже навіть зараз мені здається, що варто про нього згадати, і ось, він тут, стежить за мною.
—Як думаєш, хто це може бути? —понуро запитала я, знову підсуваючи чарку. Густав невдоволено стиснув губи, але все ж налив горілки.
—Не знаю. Але дивно це все. Хтось активно намагається скинути мене з трону, нашкодити сім’ї, бальзамує дівчат, бере активну участь у розбіжностях з Вінгредією, а ще, так клопітко опікає тебе.
—Мене? —ледь не розсміялась йому в обличчя, дивуючись ходу думок. —Та я ледь не вмерла у його присутності, а ти кажеш, він опікає мене?
—Ну, він же не нашкодив тобі.
З цим я сперечатись не могла, але й залишити без відповіді — теж.
У двері постукали, перебиваючи увесь мій ентузіазм.
—Ваша Високість, гер Луїс з пізнім візитом. —сказав чоловік у обладунках, навіть погляду не підіймаючи.
Густав зітхнув та підійнявся, а я поспішила закинути до рота ще одну смачнющу канапку. Хто знає, можливо, він зараз скаже мені піти???
—О Всемогутній, Орисіє, годі їсти. —прошипів чоловік, тягнучи мене за руку.
