Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Ай, почекай. —шикнула я, починаючи вилазити з -за столу, мов справжнісіньке порося.

Я підійшла до дверей та відчинила їх одним ривком. Тут була лише варта, і те ніяк не відреагувала на мене.

—Тут були дівчатка, де вони? —поцікавилась я з широчезною посмішкою. Мої нутрощі вже передчували пекельну насолоду, а голова паморочилась від одних лише спогадів про земні запої. —Я з ким розмовляю, телепні?

Лише один з них підійняв на мене сердитий погляд, але тут же опустив його, побачивши Густава.

—Орисіє, ти що робиш? —прошепотів на саме вухо принц, ще й непомітно проводячи пальцями по моєму хребту.

—Лапи. Геть. —крізь посмішку, відповіла, а потім трохи голосніше додала. —Я хочу, аби принесли дві маленьких склянки. Мені дуже треба!

Той самий чоловік, що ще секунду тому кидав у мене іскри своїми очиськами, здивовано глянув на принца.

—Виконуйте. —кивнув дракон, а потім і взагалі силоміць відтягнув від дверей.

—Гей! Що ти собі дозволяєш? Я взагалі серджусь на тебе, грубіян.

Не знаю, як так вийшло, але я дала дзвінкого ляпаса самому спадкоємцю Анкровії. Ну, в принципі, він мені ніякий не король, не принц, не мати рідна, але... цей погляд. Видовжені зіниці, ледь помітно тремтячі губи, міцні руки, що стискали поділ моєї сукні, усе це настільки лякало та заворожувало водночас, що я навіть погляду відірвати не в силах.

—Якби ти вчилась, а не суконьки шила, то ти б знала, що варта біля моїх покоїв не має права розмовляти. —трохи ображено, але спокійно повідомив Густав.

—Ми таке ще не проходили.

—Проходили.

—А от і ні! Ми зупинились на п’ятому параграфі, а нам досі розповідають про поклончики. —я невинно закліпала очима, а потім почала посміхатись, мов справжній диявол.

—Будь хорошим хлопчиком, Густав,і тоді я навіть продемонструю тобі усі свої навики.

Чоловік почав неприродно прочищати горло, явно натякаючи на те, що про поклони він і близько не думає.

Я залилась сміхом, як тільки зустріла його трохи збентежений погляд на собі.

—Смійся, доки можеш. —пробурчав, прямо як мій дід.

—Ну що ж ви, Ваша Високість? Хіба можна у свої двадцять... скільки вам там? Коротше, хіба можна поводитись як старий буркітливий дід?

Його брова запитально вигнулась, а очі блимнули, що змусило мене знову розсміятись. Бідненький, йому ж такого ніхто ніколи не казав. Оххх, як приємно бути першою.

—Значить, я буркітливий, та ще й старий?

—Саме так! Ваша Високість. —перекривляла його я, ще й язика показуючи.

—Тоді гайда перевіримо, що цей дід може. —я декілька разів нетямуще кліпнула, а вже була на ліжку, прямо під принцом. Ну капець! Досміялась ти, Рішечка. —Чи ти забираєш слова назад?

Він провів рукою по моїм ключицям, а потім нахилився та боляче вкусив за плече. Прошипівши від болю та зігнувшись від насолоди, я прикрила очі. Не думаю, що зараз саме показувати йому власні бажання.

—Густаве... припини. Інакше мені доведеться застосувати на тобі усі свої бойові прийоми.

Двері прочинились, і навіть це не змусило дракона сповзти з мене. Він лише підійнявся на ліктях, погладжував моє волосся та спостерігав.

—Взагалі це ж не красиво, що... —я вказала поглядом на служницю, що аж надто повільно розкладала склянки.

—Швидше, будь ласка. —навіть не відриваючи від мене погляду, мовив Густав. І з яких це пір я млію від його дотиків? З яких пір змирилась з тим, що лежатиму під ним? У нього ж крім мене ще соточка таких дуреп.

—Усе, пообіймались і досить. —штовхнувши цього козла, я поспішно вибралась з його ліжка. Десь в глибині душі мені було образливо за те, що у нас і шансу разом бути немає, але я не звернула на це аж ніякої уваги. Даремно, Ріш, даремно. Краще б тікала подалі від нього, а не горілку по склянках розливала.

—Ти що робиш? Напій міцний, ти й однієї чарки не витримаєш.

Почувши це за своєю спиною, я знову почала реготати. Так так, ось такий я припадок, спочатку сміюсь, потім плачу, потім знову сміюсь і плачу.

Голову прострелили спогади, як у свої шістнадцять я вперше пробувала горілку таємно від батьків разом з Наною, прямо під ворітьми мого дому.

—Повір, красунчику, я витримаю все! А от ти й характеру мого не винесеш, тому... —я взяла до рук дві дерев’яні чарочки та облизалась, у передчутті дива. —за перемир’я!

Він дивився на мене, як на дурепу, коли я цокнулась з ним та ще й одним різким помахом руки та шиї випила всю горілку.

Вона була набагато солодшою, ніж у моєму світі, але мені сподобалось. Сюди б ще декілька шотів....

—До речі. Я тут чула... —з далеку почала я, сідаючи за стіл. Густав продовжував крутити у руках горілку, роздумуючи, як швидко мене вирубить. —Анкровії загрожує війна. Чому?

Принц зітхнув, вмить спохмурнівши. Він повільно сів навпроти мене та точно так само повільно випив горілку.

—Тобі не варто у це вплутуватись.

—Але ж ваші дракониці усе знають і перешіптуються про це кожну перерву! —ображено випалила я, не розуміючи причину його гніву.

—У них тут сім’я. Їх є кому захистити у разі чого, а ти, якщо будеш фігурувати у всьому цьому, дуже швидко закінчиш своє безтурботне життя.

Я ахнула від здивування. Ну все, йому точно не слід наливати.

—Та хто взагалі сказав, що я збираюсь фігурувати у всьому цьому лайні? Краще знати, ніж, мов баран, очима кліпати. І взагалі, ти не маєш жодного права казати, що моє життя безтурботне. Ти ж нічого не знаєш! —зірвалась на емоції я, вкотре переконуючись, що дракони надто погано діють на мене.

—Не знаю, але за увесь час, що ти була тут, ти хоч раз відкрила книгу? Ні. А чим ти займаєшся? Лише бешкетуєш, суконьки шиєш та з Лютиком купаєшся.

В моїй голові вже народилось декілька речень, які б я жбурнула у лице цьому принцу, але от останні його слова просто вибили мене з колії.

—Ти... —язик, немов у гудз зав’язався, відмовляючись зараз допомагати хоч чимось. —Я...