Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Те, що чули! Мені й справді потрібна допомога.

—А навіщо ти порошок мені в обличчя дмухнула? —я спробувала стукнути драконицю ногою, але та вчасно відскочила.

—Кішка дика. —прошипіла, відходячи подалі. —Я сукню нову хочу, ясно?

Я на мить навіть розгубилась, роздумуючи, чи справді вона це сказала.

—Що ж така красуня, як ти, хоче від такої нікчеми, як я? —таакк, відчувати перевагу над людиною, та ще й тою, яка бісить, завжди одна насолода!

—Хоч ти і нікчема, але Ларі сукню пошила гарну. Я теж таку хочу!

—Ти впевнена, що мої послуги тобі по кишені? —відьмочки поруч не було, адже я й шурхоту зайвого не чула. Значить, вона все ж побігла шукати Хелен.

—Я заплачу стільки, скільки захочеш! —в серцях вигукнула Нора, а після мене відпустили. Навіть дихати легше стало, серйозно.

—Я не про гроші. Ти повинна будеш попросити у мене вибачення за вечерею і більше ніколи не знущатись.

—ЩО? —здалось, навіть повітря навколо почало нагріватись.

—А, і ще. Зір мені поверни.

—Він сам повернеться через декілька хвилин. А вибачення я не проситиму!

Хтось знову штовхнув мене, а потім поволік бог зна куди. От і про яке виховання може йти мова??? Та вони ж поводяться, мов дикунки з лісу.

—Тоді й сукню я тобі не шитиму.

—Шитимеш.

—Ні.

—Шитимеш! —відразу ж відповіло мені три голоси. Ну от, подружки завжди поруч.

—Слухай, Нора, чи як там тебе. У мене зовсім немає настрою розбиратись з тобою. Ти попросила сукню, так будь добра попросити вибачення.

Перед очима по трохи починало світліти, але здавалось, що увесь світ застелила біла пелена.

Хтось з дівчат пискнув, відразу ж відпускаючи мене.

—Що? —мов сліпе кошеня, я примружилась та подалась вперед, але мене тут же відкинули вбік. Перелякані крики дівчат не зупинялись, змушуючи й мене трохи насторожитись. Що такого могло статись, миша пробігла???

—Що це таке? —заволала Нора, а потім я знову відчула поштовх у спину. Не втримавшись, я впала на підлогу та роздивлялась свої руки. Точніше, подобу на руки... неначе вони стали у три рази більшими!

Останній тихий стогін, що зірвався з губ однієї з дракониць, змусив мене насторожитись. Здавалось, що моя шкіра от от спалахне від пронизливого погляду, але нічого так і не сталось.

—Лютику, хоч ти допоможи. —прошепотіла, заплющуючи повні очі сліз. Мені ще ніколи в житті не було так страшно. На мене давили чужі, люті емоції, що змушували підсвідомість скреготати від страху.

Серце стукало, мов скажене, а тіло тремтіло. Як би я не намагалась взяти себе в руки, усе марно.

Я так і продовжувала сидіти на холодній підлозі з опущеною головою.

—Забирайся звідси якомога швидше. —промовив чоловічий голос, від якого по тілу пробіглись мурашки. Не знаю, чому, але я відразу ж зрозуміла, переді мною не проста людина, яка просто вирішила прогулятись. Йому щось потрібно, і це навіть не обговорюється. Аура чоловіка, що окутувала коридори, змушувала тремтіти навіть найхоробріших. —Якщо, звісно, жити хочеш.

—Хто ти? —прошепотіла я, стираючи зі щік сльози. Зір по трохи почав повертатись, а коли я роззирнулась, побачила лише трьох дракониць, тіла яких окутані інієм. —Нора?

Як би там не було, але щиро переживала за драконицю. Мені дійсно було шкода її, а після того, як з рота дівчини полилась тонка цівка чорної рідини, моє серце заходилось у істериці.

—Нора! —я почала ляскати дівчину по обличчю, але все безрезультатно. Та що ж це таке коїться у цій чортовій академії? —Густаве, чорт забирай! —мій голос зірвався на крик, але у коридорі з’явились лише Хелен, Моня та Гільда.

—Відійди від них, дівчинко. Швидше! —наставниця з побілілим обличчям почала відтягувати мене від холодних тіл дракониць, доки відьмочка щось старанно нашіптувала собі під ніс.

—Я не знаю, що з ними! Чесно, я нічого не робила.

Сльози градом текли від одних спогадів про той голос. Жорстокий, владний, нищівний.

Мені варто розібратись з цим! Інакше... моє “довго та щасливо” закінчиться надто швидко.