Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Мої зуби гулко відбивались від чашки, а очі вп’ялись в одну цятку. Дівчата крутились біля мене, мов біля списаної торби, а Хелен з Гільдою поспішно сповістили про усе до палацу та намагаються привести дракониць до тями.

—Досить вже розпитувати її. —мовила Ванесса, намагаючись видерти чашку з чаєм з моїх чіпких пальців.

—Вона не в собі, я вам кажу, треба лікаря! —як завжди, запанікувала ельфійка, кутаючи мене у теплий плед. Я була вдячна дівчатам за підтримку, але зараз... мені дійсно не давало спокою усе пережите пів години тому. Аура цього чоловіка вбивала, знищувала зсередини усе живе, а дракониці, що вирішили розвести мене, мов лохудру, опинились не в тому місці й не в той час. А якщо точніше, їм просто не пощастило бути поруч.

—Досить вже. Я впевнена, вона прекрасно вас чує. —фарбуючи свої губи, мовила Аріель. —Хочете, я заспіваю?

Оййй матінко! Тільки не її співи.

—Ні! —вперше за увесь цей час я подала голос, благально здіймаючи очі. —У мене дуже болить голова.

Русалка вже надула губки та хотіла обуритись, але двері з гуркотом відчинились, вдаряючись об стінку. Усі, крім Ванесси, підстрибнули, ледь не гублячи серце у п’ятах.

—Мосьє Орисія. На вас чекає Його Високість. —промовив чоловік у обладунках, змірюючи поглядом кожну з дівчат. —Підозрюю, це ви.

Його погляд безпомилково зупинився на мені, тому я лише втомлено опустила голову на коліна.

—Я знову пропущу ту чортову вечерю! —крізь сльози та бурчання живота, мовила.

—Я поцуплю декілька рулетів. —ельфійка бадьоро погладила мене по спині, трохи підштовхуючи до дверей.

—Тоді я заберу. —шморгнувши носом, моя рука сама потягла за собою тепленьку ковдру, у яку я й була закутана з ніг до голови.

В коридорі біля нашої кімнати вже зібралось дофіга й трошки народу! Невже так цікаво, ящери ви бездушні?!

Дівчата не голосно перешіптувались, кидаючи на мені принизливі погляди.

—Дорогу!!! —голосно гукнув один з трьох стражів, безцеремонно розкидуючи дівчат та прочищаючи для мене коридор. Його побратими ліниво пленталися за мною, мов за заручницею, дратуючи своїми брязканнями кольчуг.

Куди мене вели й навіщо, я не знала, та й не цікавилась от від слова зовсім! У моїх намірах - добряче присісти на мізки цьому бездушному принцу, якого я кликала не один раз, а він ігнорував мене! Одягнув цей чортовий браслет, а сам ще жодного разу на допомогу не прийшов. Лише Люцій... лише він мені опора. Дівчата через його байдужість полягли!

—Вам би причесатися, мосьє. —дотепно пожартував один з хлопців.

—Закрий рот і веди мовчки. —знову шморгаючи носом, відповіла. Його слова зовсім не зачепили мене, усю свою злість я зосередила лише на Густаві. На цьому нікчемному принці на білому грифоні, що дбає лише про себе та свою шкуру.

—Прошу. —мовив молоденький парубок, відчиняючи широкі двері та безцеремонно мені кліпаючи.

От же... він думає, що я млітиму від його поглядів? Ну ну.

—Дякую, —я кокетливо посміхнулась та опустила погляд, підходячи до нього якомога ближче. —але наступного разу можеш сміливо прощатись з очима.

І навіть не думаючи, я з усієї сили наступила йому на ногу, перш ніж опинитись у темній, запиленій кімнаті.

Як тільки двері зачинились, моє серце заходилось вибивати лише йому знайому мелодію, адже після зустрічі з тим чудовиськом я й мати рідної боюсь.

Коли у цій комірчині миттєво, мов за помахом чарівної палички, загорілись свічки, я відстрибнула, притискаючись до дверей спиною.

—Густаве, твою мати! —проричала, помічаючи принца біля запиленого столу з книгами. Як завжди, одягнений з голочки, волосся недбало, але тим не менш спокусливо закинуте назад, м’язисті руки сперлись на стіл, а погляд пропалював усі нутрощі всередині мене.

—Орисіє, я...

—Що, ти? Ти чудовисько, Густав. —він мовчав, співчутливо дивлячись на мене. Вогники освітлювали його обличчя, навіюючи похмурості та загадковості на єдине рідне обличчя у цьому світі. Я ж думала... Та забудь, Орисіє! Він же принц, розбещений малюк з золотою ложкою у роті. А ти жертва, на яку він дивиться, мов на комаху. Та мені аж ніяк не потрібна його жалість. — Я кликала тебе! Де ти був? Я з тобою розмовляю!

Як би я не старалась стримати гіркі сльози, згадуючи слова того чоловіка, бездиханні тіла, жорстокі та болючі відчуття — марно. Солоні краплі збігались у куточках очей, а я, мов справжня корова, жувала губу та втягувала соплі назад. Так образливо мені ще ніколи в житті не було. Він же обіцяв, що буде поруч, що захистить, що завжди прийде на допомогу... та він надув мене, мов школярку!

—Я ненавиджу тебе, Густав. —лише й змогла прошепотіти, роблячи крок вперед. —Через тебе тут усі страждають. Навіщо ці чортові відбори? —ще один крок. —Вбити дівчат хочеш? —і ще. — Бери свою Лору Нору Кору, мені байдуже! Іншим спокій дай. А ні, то хоча б мені!

Моє дихання давно вже збилось, перериваючись лише між схлипами, але як би там не було, по щоках не покотилась жодна сльозинка. Я не повинна ревіти через цього мудилу, через його обман, через його солоденьку локшину на моїх вухах. Сама винна, дурепа!

Густав продовжував дивитись на мене, стискаючи руки в кулаки та зціплюючи зуби.

—Я з ким розмовляю? —гепнувши рукою по столі, над яким тут же здійнялась купка пилу, я на мить отямилась. Адже замість якихось там відповідей аби звинувачень у відповідь, Густав різко втягнув повітря через ніс, а його зіниці знову стали вертикальними.

Навіть не знаю, радіти мені, чи плакати...

—Ти... ти здурів! —прогарчала, мов скажена собака, відступаючи. Наступаючи, дракон і бровою не повів, коли моя ковдра сповзла з плечей та опинилась під ногами.

Цього вистачило. Всьо якоїсь секунди вистачило, аби відволіктись та відвести погляд від Його Високості.

—Густав! —злякано пропищала, коли його обличчя вже було в сантиметрі від мого. Як? Він же щойно... там... далеко... швидко... о Господи.