Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Я просто не могла повірити у тебе, що почула. Здавалось, ще трохи і моє око почне сіпатись.

—Сідай, люба, будемо вчити поклони. —жінка мило посміхнулась, киваючи на книгу.

—Я не буду! —зірвавшись на крик, я ще й ногою тупнула. Ну як же так? У нас же домовленість була. Я розповідаю про усе і усіх підозрілих, а вони мене додому... а тепер? Я повинна вчитись???

—Будеш.

Довго сперечатись мені не довелось, тому вже через хвилину я стояла посеред кабінету з книгою на голові та намагалась повторити кожен рух професорки.

Щоб я не робила, усе не так! То книга з голови впаде, то пальці надто напружені, то спина не достатньо рівна, то ноги тремтять, агрх. Як же бісить!

І от скажіть, чого б це мені дома не сиділось? Не треба було й уваги на Лютика звертати, тоді б я сиділа спокійнісінько у своїй барлозі з мачухою та горя не знала.

Інколи до кабінету заглядали дракониці, ніби-то плутаючи кабінети. І кожен їх прихід супроводжувався тихими смішками.

Професорка Доротті аж ніяк не реагувала на дівчат, у той час як я ледь встигала пар з вух зупиняти.

Коли з мене вже тік восьмий піт, я втомлено осіла на підлогу.

—Не можу більше. Все, не можу.

Жінка дивилась на мене з легкою посмішкою, а потім присіла поруч, забираючи з моєї голови книгу.

—Вже краще, Орисія. У всіх завтра вихідний. У всіх...

—Крім мене! —перебила я, зітхаючи.

—Це для твого ж блага, дитинко.

—Як щедро з вашого боку.

Підіймаючись на тремтячих ногах, я почимчикувала до дверей.

—Ти пропустила обід! —навздогін гукнула професорка. Ну звичайно, хто б сумнівався! Та я тут за тиждень їм стільки, скільки вдома за годинку зжерти могла. Не дивно, що у них усі дівчата такі стрункі. —Приєднаєшся?

Різко обернувшись, я побачила на столі гору смачненьких бутербродів та всяких рулетиків. Якби у мене не було шлунку, я б відмовилась, але здавалось, що живіт сам мене з’їсть.

—Ще питаєте? —з широкою посмішкою я підсунула стілець до столу та взяла до рук шматочок зеленого хліба з пластами м’яса. Від насолоди я ледь не почала стогнати, але вчасно прикусила губу. Невже їжа може бути настільки смачною?

—Спину рівніше. —почала професорка, легенько б’ючи мене довгою палицею по горбу.

—Ну! Професорко Доротті, я ж думала, ми будемо обідати, а не вчитись. І... —плюючись на всі боки, почала жалісливо я.

—Одне іншому не заважає. І коли ти їси, не розмовляй.

Я лише рикнула, знову поринаючи у їжу. Апетит як рукою зняло, коли жінці не подобалось навіть те, як я тримаю бутерброд.

—Мізинці вперед. Спину рівніше. Не будь дикункою та кусай по маленькому шматочку! Жуй, а не ковтай, золотце. Що у тебе з ногами??? Вбік, ось так. А посміхатись хто буде? Я чи що?

—Та я так подавлюсь і вмру. —вигукнула, коли вкотре отримала по горбу палицею.

—Поки що ніхто не вмирав на моїх заняттях. —не зрозумівши мого сарказму, серйозно відповіла жінка.

Загалом, я так і просиділа, знущаючись з їжі. Коли професорка Доротті мене відпустила, я втомлено вийшла з кабінету. Навіть мій фізрук, що не любив мене усім серцем, не так знущався, як ця... А загалом, чого це я? Зараз повернусь до дівчат, візьму когось і займусь тим, що найбільше люблю!

—І куди це ми зібрались? —зі складеними на грудях руками, мій шлях перегородила Нора. От же паскуда! І не спиться ж їй.

—Тебе це не стосується. Чи минулий урок так і не засвоїла? —з не менш нахабною посмішкою запитала. Я давно дала собі зрозуміти, що друзями тут і не пахне, тому краще кусати у відповідь, ніж дозволяти зжерти себе.

—Шкода... Я ж думала, до цього не дійде. —дівчина зітхнула, махаючи рукою на своє обличчя. —Дівчатка, ви чули?

Відразу ж після цих слів з-за рогу вийшло дві височезні дракониці. Хоч вони й були тоненькими осичками, але за силовими перевагами я явно програвала.

—От чорт. —вилаялась собі під ніс та зробила крок назад. Ну не настільки ж вони безсмертні, аби серед білого дня щось мені зробити? Чи настільки? —Послухай сюди, Норо, —відходячи від дівчат, що вже почали тягти до мене свої клешні, я спробувала сконцентруватись. Треба хоч якось зв’язатись з тим чортовим Густавом! —якщо ти не перестанеш, мені доведеться сказати про це принцу. І ти вилетиш з академії, як пробка з шампанського.

—А ти спробуй! —нічого більше не пояснюючи, Нора дмухнула мені в обличчя якийсь порошок і перед очима настала темінь.

—Гей! Що ти зробила? —сіпатись було марно, адже дівчата тримали мене по дві сторони. Ну прекрасно! Вляпалась, так вляпалась.

—А ну відпустили її. —я почула досить спокійний, але пискливий голос.

Спочатку навіть не здогадалась, хто це, але варто було Норі засміятись та голосно мовити, як усе стало на свої місця:

—Ти б краще за собою слідкувала, відьмо. Он, салом обросла, ще й рота відкриваєш.

Ну все, це була моя остання крапля. Де той принц, чорт його забирай? Я ж думала, він справді дбає про мене, а Люцій частіший гість, ніж він.

“Я дико вибачаюсь, Ваша Високість, —почала я, вже уявляючи, як сильно дряпаю йому обличчя. —але де ж Ваша підтримка? Алло! Мене хтось чує? Тут пришелепкуваті мене зі стінкою зрівняють, якщо Ви негайно не зробите хоч щось!”

Мене почали кудись вести, а якщо більш детально, по прямо таки тягнути.

—Нора! Ти оглухла чи що? — прокричала Моня десь зовсім поруч. —Якщо я позву Хелен та ще й твоїй наставниці усе розповім, тебе випруть звідси. А я ще й зверху прокляну!

—Налякала зайця морквинкою. —відповіла дракониця, штовхаючи мене в плече.

—Густаве, мати твою! —крикнула вже в голос, різко зупиняючись. —Монь, прошу тебе, скажи комусь що ця ненормальна мене зору залишила.

—Та не сіпайся ти. —трохи злякано мовила Нора, підходячи до мене ближче та заправляючи волосся за вухо. —Я не зроблю тобі боляче. Можливо. Мені потрібна від тебе невеличка послуга.

—Що? —в унісон мовили разом з відьмою.