Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Сьогодні леді Лавінію розлютив черговий стукіт у двері. Нещодавно її покинув містер Едвард, слідом за ним прийшли шановні леді Роза і Саманта, а тепер у двері знову стукали.

— Скільки можна дохлій рибі прибиватися до моєї гавані? — бурчала вона, відчиняючи двері. — Ах, леді Алекса... І леді Белла. — Лавінія натягнула ввічливу усмішку. — Ласкаво просимо до моїх апартаментів, леді.

Шарудячи спідницями та легенько постукуючи каблучками, дівчата зайшли всередину та обережно сіли на софу, на яку вказала леді Лавінія.

— Чула, що ви нездужаєте, леді Фейрфекс, — почала леді Алекса. — Про це вже знає весь корабель.

У Лавінії здригнулися вії. Звичайно, на цьому кораблі плітки поширювалися, як лісова пожежа, дивно, що їхнє розслідування досі не спалахнуло, наче клаптик старої газети.

— Так ось, леді Белла, відчуваючи глибоке почуття провини та жалю, звернулася до мене, дізнавшись, що ми маємо дружні стосунки і я ставлюся до вас із глибокою вдячністю та прихильністю.
— Леді Алекса... — Очі Лавінії зволожилися. — Ваша промова — немов медова ріка. Я й сама не знала, що ви таке відчуваєте до мене, — вона м'яко усміхнулася і, сівши на стілець навпроти леді Алекси, взяла її за руку. — Ваша примхливість набула розумності.
— Ви — мій учитель, — зігріта її словами, з запалом промовила Алекса.

Бліда леді Белла переводила погляд з однієї жінки на іншу. Вона скромно покашляла в кулачок:

— Леді Фейрфекс, чи приймете ви мої вибачення? — привертаючи до себе увагу, запитала вона. — Мій браслет був украдений не вами, а служницею леді Рози…
— Ні, — перебила її Лавінія. — Та служниця нічого не бачить, вона — сліпа. Навіть якщо її руки вправні й вона добре відчуває потоки повітря, які створюють метелики, дорогий браслет їй ні до чого, розумієте? — Лавінія притиснулася ближче і тепер заглядала леді Беллі в очі.

Та заперечно похитала головою.

— Ви ж здобули хорошу освіту? — обурено запитала Лавінія, схрещуючи руки на грудях.
— Т-так… — невпевнено відповіла Белла.
— Тоді зв’яжіть факти: я з містером Ллевелліном веду розслідування, ваш браслет крадуть, поки ми його шукаємо — гинуть троє людей. Ви справді не розумієте, що це все для відволікання уваги?
— Померло... ще троє людей? — тихим голосом і з посірілим обличчям запитала Белла.

Лавінія закотила очі:

— Ну ж бо, я зараз не про це!
— Леді Фейрфекс, — втрутилася мовчазна леді Алекса, — поясніть усе послідовно.
— Що ж, — Лавінія облизнула губи, — тоді я приготую нам чаю.

Розмова вийшла довгою до хрипоти, горло Лавінії заболіло, і коли дами покинули каюту, вона почала перебирати речі у своєму гардеробі.

— Беріть, — наполягав містер Едвард після обіду. — Візьміть із собою і зігрівайте себе, коли мене немає поруч, — він простягав свій червоний шарф, але Лавінія вперто відмовлялася.
— Я знайду у своїх речах схожий. Він з м’якого шовку, дуже легкий, а колір такий самий, — відстоювала вона свою позицію. — Я вам його навіть покажу на вечері.
— З шовку? І що вам той шовк грітиме?
— Шию.
— А цей шарф вас огорне майже зверху донизу, до того ж він із дуже теплої шерсті.
— У липні? — Лавінія підняла брову. — Ви вже знаєте, скільки на мені шарів одягу. Навіщо пропонуєте ще один, щоб я більше пітніла й сильніше застуджувалась? — Вона примружилася.
— Я не маю таких намірів!
— Добре. Тоді залиште його собі, а я знайду свій.
— Чому ви не хочете прийняти мою турботу? — з розпачем запитав він, тримаючи шарф у руках.
— Я приймаю вашу турботу, — Лавінія підійшла ближче і поклала руку йому на грудну клітку. — Приймаю. Тільки по-своєму.
— У вас усе по-своєму. Ніякого етикету, жодних канонів...
— Мене виховувала вільна жінка, і мені це підходило.

Містер Едвард тяжко зітхнув:

— Залишається лише здатися?
— Ніколи не здавайтесь, — Лавінія погладила його по плечу.

Цей теплий і легкий рух був таким ніжним, що губи Едварда здригнулися й розпливлися в щиру усмішку. Йдучи, вона залишила на його камзолі свій незабутній аромат гортензій. Едвард нахилив голову і вдихнув, заплющивши очі. Вона зовсім не дурна і не жорстока. Імпульсивна, можливо, але не черства і не їдка, хоч іноді й саркастична. Його очі наповнилися зворушенням, але Лавінія, зачинивши за собою двері, цього вже не бачила.

Тепер вона рилася у своїх речах.

— Ось і ти! — Радісно вигукнула вона, витягнувши невеликий палантин, який можна було зав'язати красивим бантом на шиї, а стрічки спадатимуть до лопаток.

На цю вечерю вона вибирала сукню не з типової палітри.

— Синє, знову синє, блакитне й блідо-блакитне... — До того, як леді Роза звернула її увагу на рожевий, Лавінія не помічала, наскільки її гардероб був одноманітним. Не залишалося нічого, як дістати єдину білу сукню. Вона обтрусила її.

Це був подарунок леді Деметри, її дорогої подруги з Греції. І фасон у неї був незвичайний. Лавінія приклала до сукні прозорий китайський халат, але той зовсім не пасував. Відкинувши його вбік, вона вирішила порадитися з головною модницею корабля.

— Леді Роза, — Лавінія зробила глибокий реверанс і разом зі служницею, що несла п’ять нарядів і безліч прикрас, увійшла всередину.
— Ви вирішили одягнутися розкішно? — здивовано запитала та. — Інакше навіщо вам моя думка?
— Я вирішила, що час піддатися чарівності моря, — ухильно відповіла Лавінія, але леді Роза усміхнулася, розуміючи натяк.

Звичайно, леді Роза Стоун стала Лавінії неприємною, але так чинили всі господа, чиї слуги дійсно чи фальшиво провинилися, тож тепер її засуджувати було марно.

— Як Розамунд?
— Вона не бачить своєї рани, тож переживе це, — байдуже відповіла леді Роза.
— Навіщо ви її вдарили?
— Це називається публічна прочуханка. Дозволиш одну зухвалість, з’явиться інша. Леді Фейрфекс, я жила не з чоловіком, а скоріше з його гаремом коханок і улюблениць. Моє серце рвалося на шматки, коли він приводив нових і виганяв старих. Я була пильною статуеткою, забутою в його шафі. Як я можу їх любити? Я можу лише вдавати... — сумно мовила вона, витираючи непролиту сльозу.
— Мені шкода, що вам довелося це пережити, — Лавінія погладила її по спині. — Це справжня трагедія.
— Трагедія — це бути приниженою чоловіком, який тебе відштовхнув і покинув на хиткому кораблі, поспішаючи до чергової жіночої спідниці з третього класу.
— До кого? — нахмурилася Лавінія.
— Та до тієї акторки. Він усе намагався купити її або взяти тимчасовою супутницею, — Роза махнула рукою. — Дурниця, забудьте.