Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Лавінія коротко усміхнулася, зосередившись на словах леді Рози, переконуючись, що терміново треба відвідати вцілілих із "Китайського театру".

— Ви так і не спромоглися вдягти сукню з закритими плечима, — зауважив містер Едвард, зустрівши її дорогою до трапезної каюти.
— Але ж я в шарфі, — Лавінія підняла брови.
— Із шовку.
— Це гарно.
— Мені холодно на вас дивитися.
— На мені багато шарів одягу.
— І відкриті плечі.
— І липень.

Їхня тиха перепалка зайшла в глухий кут.

— Синій вам більше личить, — раптом сказав він.

Лавінія скрипнула зубами й відчинила двері. Йому нічого не подобається! Ні рожевий, ні білий, ні блакитний! Йому потрібен синій!

— Ви дуже красива! — раптом випалив Едвард, узявши її за зап’ястя. — Тому я боюся вас втратити...
Вона стиснула кулаки й губи, несучи за собою негативну енергію, увійшла до зали. Вона навіть не хвора, мабуть, просто щось невдало ковтнула, і якась крихта застрягла. А він!

— Не хвилюйтеся, — натягнуто усміхнулася Лавінія, — не переживете.
— Леді! — Едвард узяв її за руку не грубо, але впевнено, змушуючи знову повернутися до нього обличчям, а не кидати слова через плече. — Ви так легковажно граєте з моїми почуттями, що я готовий бути розтоптаним вашим каблуком, але в усього є межа. Припиніть крастися моїм серцем, тримаючи в руках ніж, — тихо вимагав він, обпалюючи своїм диханням шкіру Лавінії. У його блакитних очах вибухнула буря.

Вражена громом, вона м’яко відступила:

— Це вражає… — пробурмотіла вона. — Вам залишилося тільки схопити мене за горло і притиснути до стіни, — тихо сказала вона, не витримавши його погляду, що палав підводним вулканом сповненим розпеченою лавою.
— Що?
— Щоб довести свої почуття, по яких я крадусь із ножем.
— Не перекручуйте мої слова.

Лавінія м’яко повернула зап'ясток, визволяючи руку з його хватки.

— Будьте м’якшими зі мною. І тоді, — вона підняла брови, — я подумаю про це ретельніше.

Вечеря минула в напруженій і незручній атмосфері. Звісно, вони привернули до себе стільки уваги, скільки тільки могли.

— Вульгарно й нестерпно солодко, — виплюнула леді Брудберк. Щоправда, ця жінка завжди була вісницею негативної енергії.

Лавінія вийшла на палубу, щоб подихати свіжим повітрям, і розв’язала бант з шалику на шиї. Він душив її весь вечір. Або це робив погляд містера Ллевелліна.

— Ви знаєте, я зрозумів, чого бракує до цієї сукні, — він підійшов ближче і став поруч, тримаючись за поруччя, дивлячись на темну воду.
— І чого ж?
— Букета, — повторив він. — Букета з червоних квітів. Шкода, що тут, на дні, лише морські й слизькі рослини, та і їх не дістати.
— Чому ж ні? — усміхнулася Лавінія. — Стрибайте, — засміялася вона.

Едвард приклав кулак до губ, приховуючи усмішку.

— І не всі морські рослини слизькі. Наприклад, є чудові червоні анемони, у яких іноді ховаються маленькі риби-клоуни, — міркувала вона.
— Ви й це знаєте?
— Я ж травниця.
— Чому вас так наполегливо вчили? — зітхнув він. — Були б ви простішою, уже б стали моєю дружиною.
— А я не складна, просто мені подобається поглинати знання, — знизала плечима вона.
— Ви не складна? — здивувався він, піднімаючи брови. — Ви складніша за будь-яку роботу в моєму житті.
— Можливо, річ у тім, що в роботі завжди легше. Там можна вчепитися зубами, як гончак, і рвати, а у стосунках потрібен делікатний підхід.
— Ви знову цитуєте бульварні романи?
— Я іноді їх читаю, — Лавінія перевела погляд на море. Місяць піднявся на небі, слабо освітлюючи палубу крізь трохи хмари, що трохи відступилися. — Природа прекрасна, я б малювала.
— Так малюйте, — запропонував містер Едвард.
— Освітлення не те, — зітхнула вона. — Я ж уже казала, що не люблю відчувати голод, так? Це почуття дискомфорту й браку. Ось його я ненавиджу відчувати понад усе на світі. Зараз мені буде незручно, бо бракуватиме світла.
— Вам потримати лампу над папером?
— Це може тривати годинами.
— Зате вам буде зручно.

Лавінія усміхнулася:

— Повно вам. Не потрібно так заслужувати мою любов. Почуття жалю рано чи пізно, як стара кобила, впаде на землю і більше не підведеться. Що тоді робити візникові?
— Але я не жалію вас, — заперечив Едвард.
— Коли ви пропонуєте тримати мені лампу годинами, я жалію вас.

Едвард хмуро подивився на неї. Йому не треба було, щоб його жаліли. Особливо вона.

Лавінія знову потягнула за шарф:

— Краще допоможіть розв'язати, будь ласка...

Едвард потягнув за один бік, і шовк легко розв’язався, м'яко опустившись у його руки.

— Дякую, — Лавінія стягнула його з шиї й тільки зібралася накинути, як порив вітру підхопив тонку тканину, уносячи в море.
— Ні! — Вона кинулася до поруччя палуби й простягнула руку, намагаючись ухопити його.
— Ні! — крикнув Едвард, хапаючи її за талію, побачивши, як сильно вона перегнулася за борт. — Леді Фейрфекс, зупиніться!
— Але мій шалик...! — Її голос зірвався, поки вона дивилася, як у блідому світлі місяця той кружляє, повільно опускаючись на воду і пливучи, мов чужорідний лебідь.
— Ваше життя дорожче, ніж плавання з анемонами. Ви ж не хочете зараз зібрати букет швидше за очікування? — твердо спитав він, тримаючи її за талію.
— Ні, але він із Франції... — розчаровано пробурмотіла вона.
— Велика біда, — фиркнув Едвард. — Ми ж якраз туди й пливемо. Я куплю вам три таких. — пообіцяв він.
— А чому не десяток? — Лавінія перестала шкодувати про шарф і подивилася на містера Ллевелліна.
— А... — зніяковів він. — Ви ж знаєте моє фінансове становище... — замимрив Едвард.
— Ні. Ви мені не показували суму в банку, — вона залопотіла віями.
— А ви що, збираєтеся залишити мене без гроша? — Між його бровами пролягла зморшка.
— А ви що, думаєте, я низького статусу?
— Я віддам вам свій шарф.
— Він вовняний.
— Знаю-знаю, зараз липень і чотирнадцять шарів сукні, — він почухав брову. — Але це обійдеться мені дешевше, ніж десяток нових шовкових.
— Треба було вибирати лорда, — фиркнула Лавінія.
— Ваше серце затремтіло? — усміхнувся Едвард із надією, прикушуючи губу.