Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder
— Шкода, що корабель називається "Санта-Марія", а не "Санта-Надія", — задумливо сказав Едвард, витираючи сіль із пальців. — Остання б нам зараз дуже згодилася.
Лавінія усміхнулася, ледь опустивши кутики губ. Це був невеселий жарт. Радіти не було чому. Ще три тіла.
— Капітан сказав, що вони там, де каюта в трюмі, так?
— Так, — кивнув Едвард. — Це працівники "Китайського театру".
— Усі загинули?
— Ні, здається, господар і актриса ще живі.
— Можемо ми з ними поговорити?
Едвард знизав плечима:
— У нас є чудовий дозвіл від капітана, але чи захочуть вони говорити — невідомо.
Лавінія кивнула і відщипнула ще шматочок прошуто:
— М'ясо смачне.
— Чому ви говорите про їжу, коли ми обговорюємо розслідування?
— А що як ми помремо? Краще помирати ситими.
— Звідки у вас така філософія? Не кажіть, що у вас було голодне дитинство.
— Навпаки, дуже ситне. І тепер я боюся навіть мінімального відчуття голоду.
— Ви ж ніколи не голодували, звідки вам знати, як це? — Едвард подивився на неї.
— Ви не зрозуміли? Я навіть не хочу знати, як це.
Він кивнув:
— Ви захищаєте себе заздалегідь, щоб це не сталося. Стелите соломку, сподіваючись спати м'яко. Але така авантюристка, як ви, завжди натикається на горошини й голки. Ви ж самі до цього прагнете, — хмикнув Едвард.
— Ось тому, поки я йду назустріч пригодам, я не забуваю поїсти. Вранці не поїла, і бачите, одразу зірвалася — вас ударила, на леді Беллу накинулася, — вона сумно зітхнула.
— Точно, — він приклав тильну сторону руки до свого чола. — Я зовсім забув, що ви не снідали, тому й були голодні. Ось, тримайте. — Він подав їй флягу з водою і знову поліз до внутрішньої кишені камзола. — Це вам.
У м'якій накрохмаленій серветці лежала розрізана навпіл біла булочка з маслом і смаженим яйцем, прикрита зверху своєю половинкою.
— У вас бездонні кишені? — Не чекаючи відповіді, Лавінія зробила перший укус. — Як смачно… — пробурмотіла вона. — А яблучко ви з собою не брали?
Едвард знову запустив руку в кишеню і дістав крихітне червоне яблуко, яке можна було б і не помітити, якби стиснути кулак.
Лавінія здивовано подивилася на нього. Проковтнувши, вона запитала:
— Про каву мені краще не питати, бо ви запропонуєте пожувати гущу?
Куточок губ Едварда ледь здригнувся в усмішці:
— Ні, кави я не брав.
— І на тому дякую, — Лавінія відкусила яблуко й захрумтіла. Крапля соку впала трохи нижче її губи, і, висунувши язик, вона її злизала. — Чому ви дивитеся? — Лавінія повернула голову.
— А... Та мені теж захотілося яблука.
— Не їжте. Воно несмачне, — вона похитала головою.
— Брехня? — хихикнув Едвард.
— Так, — усміхнулася вона.
— Жадібна.
Вони розсміялися.
— Воно й справді маленьке.
— Та їжте вже. Не розпалюйте мій апетит.
Доївши, Лавінія сказала:
— Дякую. Мені було тепло.
— Тепло? — розгубився Едвард. — Але я ж вас ні краплі не зігрів...
— Тут, — вона вказала пальцем на серце. — Тут було тепло, — на її губах грала усмішка, і перлинно-білі зуби сяяли навіть у сутінках трюму.
Очі Едварда стали вологими. Невже у цієї крижаної фігури всередині був теплий вогник?
— Ну що ж, давайте… — Лавінія набрала повітря, щоб висловити пропозицію, і відчула, що не може вдихнути. — Кха! Кха! — Вона знову набрала повітря, яке наче натикаючись на перешкоду, не доходило до легень. — Кха!
Вона засопіла, намагаючись зробити вдих:
— Леді Фейрфекс..?
— Дихати… — прохрипіла вона між нападами кашлю. — Дихати… не можу... Кхе!
Задушливе відчуття застрягло десь у грудній клітці, не дозволяючи набрати достатньо кисню. Вона втягувала повітря носом, але воно не доходило до легень, ніби капсула, що сама наповнювалася повітрям, не давала йому проходу.
— Леді Фейрфекс! — Побілілий Едвард, наче висушений сир, спробував поплескати її по спині. — Леді...
— А-а… — Слова вже не виходили з її рота, лише жалюгідні хрипи, коли вона намагалася дихати. — У-у...
Навіть у темряві було видно, як посиніли її губи від нестачі кисню, а вуха почервоніли від напруження.
— Допомо… — Вона благала про допомогу, чіпляючись за рукави містера Едварда, який розгублено плескав її по спині. Але в неї нічого не застрягло в горлі. Це було десь нижче.
Розставивши ноги, Лавінія сперлася руками об коліна, зігнувшись навпіл. Через деякий час напад минув.
Вся спітніла й налякана, вона все ще боялася дихати на повні груди.
— Що з вами сталося? — Едвард присів навпочіпки перед її обличчям, намагаючись заглянути їй в очі. — Ви хворі?
— Ні... — пробурмотіла вона. — Або ж я про це не знала. Це жахливе відчуття, коли не можеш вдихнути... Я думала, що помру зараз.
— Я ж казав вам не ходити палубою в цих сукнях із відкритими плечима! І ще я казав, що гуляти під дощем — погана ідея! І потім, ви кинулися у шторм рятувати ту, кого вже не можна було врятувати, змокли, та ще й хвиля вас накрила!
Лавінія тяжко дихала. Повіки стали важкими, а думки — в'ялими.
— Перестаньте мене звинувачувати... — ледве вимовила вона сухим язиком.
Едвард на мить подивився на неї, потім підхопив на руки й виніс із кімнати з сухими припасами.
— Не треба, — її слабкий опір тут же припинився.
— Якщо ви не хочете берегти себе, то я візьму це на себе.
Обідній час вони так і не наблизилися до розслідування. Закутана в червоний шарф, як вишукана фарфорова лялька в пакувальному папері, Лавінія сиділа в м'якому кріслі каюти другого класу з чашкою чаю, що аж обпікав, у руках.
— Ви, безперечно, застудилися, — заявив Едвард.
— А я бачу, ваші навички лікування покращилися за останні чотири дні, — пробурмотіла вона. — Напевно, ви навіть отримали диплом за цей час.
Едвард скрипнув зубами. Їй не догодиш, чи просто характер поганий?