Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

— Ви викликаєте в мене сильні емоції.

— А леді Белла? Здається, ви були значно більше схвильовані через неї, а не через мене.

— Сьогодні леді Белла викликала в мене гнів через гостре відчуття несправедливості, а ви вже кілька днів викликаєте в мені кипучу, як рідке золото в гарячому чані, пристрасть, — Лавінія опустила голову й сховала очі. — І я зовсім не розумію, як із цим упоратися… — пробурмотіла вона.

— Може, віддатися?

— Ви маєте на увазі піддатися? — Вона підняла голову і подивилася в його блакитні очі з пустотливими зморшками, що розходилися до скронь.

— Можна й так.

— Ви знову мене бентежите, — вона порожевіла і зарилася носом у його світлу сорочку.

Навколо них знову розцвів рожевий сад, ніби вони стояли не на мокрій палубі, змоченій дрібними бризками з неба й моря, у мороці й смутку, а закрилися у своєму маленькому мильному пузирі десь у маєтку, гріючись у м’яких сутінкових і теплих променях сонця.

Едвард гладив Лавінію по голові, пестячи кожну волосинку, вдихаючи її неповторний аромат гортензії. Така тендітна, така ніжна, вбрана в броню, як замерзла статуя, відсторонена, але сповнена емоцій.

Його губи м’яко притулилися до її маківки. Не стара діва, а молода й прекрасна жінка, яка переросла юнацький максималізм, але не втратила азарту.

Серце Лавінії забилося швидше, як жовта співоча пташка у власному гніздечку.

Тепло розлилося в її грудях, і сльози висохли. У цьому світі все ще є люди, які залишаються на її боці.

— Розшукаймо браслет, — витираючи сльози, рішуче сказала Лавінія, повільно відсторонюючись.

— Звісно. Завітаємо до каюти леді Белли?

— Знаєте, спочатку я думала, що вона сама сховала браслет, але тепер мені здається, її істерика справжня.

— Тобто браслет хтось украв?

— Той, хто хотів нацькувати на мене суспільство. Цього могла хотіти й сама леді Белла, але це також може бути вигідно вбивці — щоб відвести погляди, і леді Брудберк — бо вона злиться на мене за багато речей. І навіть леді Розі, яка змінює свою думку тричі на день, маючи лише одну пристрасть — плітки.

— Тоді її й відвідаємо?

— Якраз час для післяобіднього чаю, — кивнула Лавінія.

Вони постукали. Служниця відчинила двері й, змірявши їх поглядом, зачинила її знову.

— Хм? — Лавінія та Едвард перезирнулися. — Леді Роза настільки ображена, що не пустила нас? — запитав Едвард.

— Вона хвилюється за свої коштовності, — пирхнула Лавінія й знову постукала.

— Впусти їх, — коли служниця знову відчинила двері, вони почули голос леді Рози.

— Дякую, — Лавінія пройшла повз служницю, озирнулася й показала кінчик язика.

— Ви сьогодні збожеволіли? — помітивши її вчинок, запитав Едвард.

— Можливо, я завжди була трохи не при собі, — хихикнула вона, прикриваючи рота рукою. — Леді Роза.

Лавінія зробила реверанс, а Едвард схилив голову.

— Що привело вас сьогодні на чай? — спираючись щокою на руку, запитала леді Роза.

— Ми шукаємо браслет леді Белли, — відповів Едвард.

— Хіба леді Фейрфекс не простіше віддати його, ніж влаштовувати виставу на весь корабель? — вона знову зверталася лише до нього, ігноруючи присутність Лавінії.

— Не простіше, — перебила її Лавінія. — Бо я його не брала і тим більше не крала.

— Ви знову шукаєте голку в копиці сіна? Ви не справляєтеся з пошуком злочинця, тому вирішили шукати браслет? Вам просто подобається грати головну роль, — скривилася вона.

— Граємо ми чи ні — це наша справа, пані, — Едвард був твердий у своїх словах. — Нам потрібно повернути браслет леді Беллі та очистити своє ім’я.

— Тоді чому б не пошукати у ваших каютах? Навіщо приходити до мене?

— Тому, що у вас багато служниць і наложниць вашого покійного чоловіка. Ваші очі та вуха повсюди, — Лавінія не хотіла вказувати на це прямо, але якщо леді Стоун змушувала, їй довелося.

— Гаразд. Я запитаю їх.

— Ні, запитаємо ми, — Едвард сказав це швидше, ніж Лавінія встигла обдумати відповідь. Це був ідеальний ультиматум для них.

Леді Роза повільно кліпнула:

— Що ж, ви перші гості сьогоднішнього чаю, розташовуйтеся, — ця жінка не з тих, яка могла довго витримувати прямі конфронтації. Її стиль був "ніж у спину", тому під таким прямим нападом їй довелося здатися.

Відчувши себе майже тигром, містер Едвард гордо задер голову.

Розамунд і сьогодні була прекрасна, метелики дресовані, а тістечка солодкі. Чай, приготований за рецептом леді Лавінії, також вразив гостей.

Перед тим як розійтися, Лавінія попросила служниць вишикуватися перед гостями, навіть Розамунд. І дозволила собі обмацати кількох.

На тілі Розамунд було багато дощечок, серед яких під пальцями відчувалися круглі камінці. Вона засунула руку в рукав сукні й нічого не знайшла.

Дівчина спітніла й спробувала відійти від Лавінії.

— Зачекайте, — попросила Лавінія, взяла гострий десертний ніж і легким рухом розрізала щільну тканину. Розібрані на окремі намистини діаманти хтось вшив у тканину так, що дівчина й сама не помітила.

Стук... стук... стук...

Серцебиття кожного, хто бачив, як прозорі та чорні діаманти падають на підлогу каюти, сповільнилося.

— Ти! Шахрайка! — леді Роза схопилася й, трохи відштовхнувши леді Лавінію, різко вдарила дівчину по щоці.

Кільце з великим рожевим діамантом перевернулося на пальці й залишило на м’якій шкірі кривавий нерівний слід від вуха до рота. Подряпина назавжди зіпсувала красиве обличчя.

— Я повідомлю про те, хто злодійка. Найкрасивіша служниця, корабельна красуня, моя рабиня! — вона підвищувала голос. — Навіщо ж вона вирішила зіпсувати мою репутацію?!

Дівчина лише плакала, не кажучи ні слова. Пов’язка на її очах ослабла, і Лавінія побачила її осліплі очі.

Вона точно не була злодійкою, але тремтяча леді Фейрфекс нічого не могла вдіяти з висновками леді Стоун.