Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

— Ще навіть не час для післяобіднього чаю! — Розлючена, як коханка Мефістофеля, Лавінія не йшла, а летіла до трапезної каюти.

Поділ її сукні майорів на вітрі від розмашистих кроків. Кулаки були міцно стиснуті. Її щоки, прикушені зсередини, впали. Схожа на справедливу смерть, Лавінія штовхнула важкі двері, як пушинку.

— Леді Белла! — Вона увірвалася всередину, принісши з собою вихор негативної енергії.

— Леді Фейрфекс! — Містер Ллевеллін поспішав за нею, ледве встигаючи. — Як головна авантюристка може кинути свого героя? — захекано бурмотів він.

— Ми не в романі! — кинула вона через плече.

Їхня пара, з божевільними, палаючими очима, одразу привернула увагу публіки, що не розійшлася. Зарюмсана леді Белла сиділа на своєму місці.

— Що з вами сталося?!

— Мій браслет. Ви вкрали мій браслет! — Вона вказала пальцем на Лавінію.

— Брехня! Брехня! — закричала Лавінія, а білки її очей налилися кров’ю.

— Тоді де мій браслет?! — завищала леді Белла так, що багато хто відсахнувся і закрив вуха. — Це татків подарунок!!!

— Ти, маленька брехуха, ти що, не розумієш, що увагу суспільства відвертають від того, що відбувається на кораблі?! — Лавінія рикнула у відповідь, але не на високій ноті. — Добре, я знайду цей проклятий браслет і кину тобі прямо в обличчя, і мені не буде шкода, якщо на ньому залишаться шрами! — тепер заволала Лавінія.

— Леді Фейрфекс! — Містер Едвард схопив її за лікоть. — Зупиніться! Припиніть тиснути на леді Беллу, ми знайдемо час і розшукаємо браслет, — говорив він заспокійливим тоном, погладжуючи Лавінію по руці, але вона лише осатаніло усміхнулася, механічно перевівши на нього очі.

— Клянуся небесами, я переверну цей корабель догори дном і витрушу кожен скелет, тоді ти й дізнаєшся, де вбивця, хто він і в чиї руки потрапив браслет, який так таємниче зник!!! — Вона відштовхнула містера Едварда. — І так, ти виходила з їдальні? — Крила її носа роздувалися, ніби вона ось-ось запалає вогнем.

— Т-та.. так... — заплутаним язиком і тремтячим ротом пробелькотіла леді Белла.

— Де ти була?! — Якби не рука Едварда, що знову й знову стримувала Лавінію, вона, ймовірно, відлупцювала б леді Беллу.

— У каюті, — схлипнула юна леді.

— Ключ!

— Ні! — Вона заперечно захитала головою.

— Я сказала тобі…!

— Леді Фейрфекс!! — Едвард схопив її за оголені плечі й притягнув до себе, обійнявши за талію, і потягнув від леді Белли, що вже пручалася. — Виходимо, — наказав він.

— Але я…

Його погляд посуворішав:

— Не застосовуйте силу й не змушуйте мене її застосувати, — його рука м’яко стискала плече Лавінії. Не надто приємно, але все ще не боляче.

Залишивши спроби вимагати ключ у леді Белли, Лавінія розвернулася. Едвард розтиснув руку, залишивши на плечі леді Лавінії легкий червонуватий слід. Вона вийшла, грюкнувши дверима.

— Леді Фейрфекс! Леді Фейрфекс! Не змушуйте мене бігати за вами знову й знову!

— Інакше що? — Вона не зупинилася. — Знову будете заважати розслідуванню?

— Коли я заважав розслідуванню? Коли жартома вголос подумав про те, яка ви чудова, і що це може бути корисною якістю вбивці?

— Може, ви могли б зупинитися на слові «чудова»? — зло запитала вона, зупинившись.

Едвард ледь встиг загальмувати за нею, але тепер його грудна клітка знову була надто близько до її спини. Цього разу він не думав про те, щоб врятувати репутацію леді Фейрфекс, а просто вдихав аромат гортензій, що виходив від її шкіри.

— Ви чудова, — сказав він. — І я вам довіряю. Ви ж були весь час зі мною. Коли б ви могли вкрасти браслет?

— Не знаю, — вона знизала плечима. — Вони вважають, що це сталося в ту мить, коли я вийшла без вас.

— Суспільство таке мутне, — вони стояли на палубі, і Едвард розвернувся до поручнів, сперся й поглянув на неспокійну похмуру воду, що підняла пісок із дна. — Люди вірять тому, що їм показують або кажуть, і бояться наступити на щось, але забувають, що самі ж братаються в болоті.

Лавінія хлюпнула носом. Слідом пролунав схлип.

— Леді Фейрфекс? — вражений, містер Едвард повернувся і помітив, що з її червоних очей ллються злі сльози. Він притягнув її до себе. — Ну, все, все… — він м’яко поплескав її по спині.

— Мені так сумно і так образливо… Розумієте? — Голос Лавінії був слабким і тремтів. — Я так стараюся, а вбивця спрямовує на мене негатив, щоб відвести погляди від себе, і всі ці люди… Вони повірили! — Вона притулилася мокрою щокою до його синього камзола, змочуючи його сльозами.

Едвард мовчки гладив Лавінію по голові. Складно було уявити, яке глибоке почуття несправедливості було зачеплене всередині неї. Леді Белла, яку вона врятувала, звинуватила її в крадіжці прикраси, смерті матері й ледь не в усіх інших смертних гріхах.

Щобільше, відволікання від розслідування могло призвести до втрати цінного часу, і вони не змогли б запобігти новому злочинові.

Поки тендітна й засмучена дівчина плакала в обіймах Едварда, він дедалі більше переконувався в тому, що вона та, кого він хоче оберігати.

— Не тільки я імпульсивний у нашій співпраці, так? — хмикнув він.

Лавінія згадала, як він схопився за розряджений револьвер і розмахував ним перед носом у капітана корабля й у неї самої. Це змусило її засміятися.

— Я б ніколи не завдала їй фізичної шкоди, — сміючись і плачучи, сказала Лавінія. — Я б ніколи нікого не вдарила, і те, що я кричала про браслет — це були порожні слова в пориві люті. Можна попросити у вас носовичок?

— Нарешті візьмете? — усміхнувся він, м’яко дивлячись на її заплакане обличчя.

— Лише щоб витерти сльози.

Носовичок повторював вишивку, яка була й на рукавичках, які вона повернула містеру Едварду, — молочна тканина з жовтими нарцисами.

— Пробачте, що вдарила вас.

— Ви собі суперечите, — гостро помітив він. — Казали, що “ніколи й нікого”, але вдарили мене.