Кохаю. Цілую. Твій дах - Марина Комарова

Любі мої читачі та читачки! Запрошую вас до гуморно та романтичного роману, який буде викладено БЕЗКОШТОВНО для вашого задоволення!)

Буду дуже вдячна за ваші лайки, коментарі, бібліотеки та нагороди!

_________________________________________________________________________________

На вокзалі було троє.

Я, велика лимонна валіза та Віталік. Віталік - жахливо безпородний сірий кіт у претензійно чорну смужку. Ми зав'язали знайомство біля мого будинку, коли Віталик із захватом тріскав величезну рибину в сміттєвому контейнері і відчував себе чудово. На здоровенній круглій мордені відбивалися всі радощі світу рівно до того моменту, як він побачив мене.

Ми подивилися один на одного точно одну хвилину, і я зрозуміла: "Це доля. Ми будемо разом".

З того часу нас не розлучити. Нас - це тендітну довгоногу брюнетку Віталіну Сергіївну Футлярчик та її великого сірого кота. Прізвище... ну, не треба сміятися. Що дісталося, те дісталося.

До того ж, як на мене, дуже господарське прізвище. Прямо як його власниця.

Повз нас пробігали люди: реготали, перемовлялися, обнімалися. Нас вони розумно обходили з усіх боків: лимонна валіза - майже як світлофор, тільки можна врізатися і впасти.

- Нас не люблять, - повідомила я Віталіку, який сидів у синій переносці та гордовито дивився на натовп народу.

Київський вокзал він не схвалював, але змушений був терпіти. Тому що прекрасно знав, що кожен раз, коли ми приїжджаємо сюди, з-за рогу, немов фея з казки, випурхує прекрасна Сашка Чубач і везе в тепле ситне місце.

Але зараз Сашка спізнювалася. Тому нам з Віталіком нічого не залишалося, як піти подалі від синіх вагонів, метушливих пасажирів і починавшого накрапати дощу.

Варто було переносці захитатися, як Віталік невдоволено заворушився. Цього він і всі його шість кілограмів живої ваги не любили. Бо носити самця треба з трепетом і шануванням, а не робити: «Дивись, гойдалка!» - прямо ось тут.

Я зупинилася перед спуском з величезних сходів і задумливо подивилася в сторону кафе.

Їсти хотілося жахливо. Але з хвилини на хвилину з'явиться Сашка, тому доведеться страждати і сподіватися: «Раптом схудну!».

Поставивши переноску  з Віталіком за валізою, я розтерла передпліччя. Важка, гадюка. Але куди ж дінеш. Своя, ріднесенька.

- Ні ви не праві! - пролунав поряд чоловічий голос.

Хриплуватий такий, низький, що запам'ятовується. Чомусь на думку прийшло порівняння з гіркою міцною кавою з коричної ноткою. Чудовий баритон, від якого хочеться відразу згадати, що ти жінка, таємнича і недоступна, а не тільки господиня кота.

Я повернула голову і одразу же побачила володаря дивовижного баритона. Так-так, хтось в діловому темно-сірому костюмі, при краватці, в дорогому плащі. Модна стрижка, волосся русяве або світло-каштанове - не розібрати при такому освітленні. Обличчя мужнє, очі прозоро-зелені, нічого від премерзкой болотної зелені, яку деякі називають благородним нефритом. Губи повні, але зараз трохи викривлені в усмішці.

- Я не згоден, - тим часом вимовив він. - Так робити не можна. Ні до чого хорошого це не призведе.

Я мимоволі замилувалася. Ось, чесно кажучи, не маю ніякого пієтету перед офіціозом, білим комірцем і дорогими годинниками на зап'ясті, але... дивитися було приємно. По-перше, більше нічим зайнятися, по-друге, є на що подивитися. Бо і зростання, і розворот плечей, і пластика ... Загалом, оці приємно і на душі добре.

В кишені куртки задзвенів мобільний.

- Наша фея, - шепнула я Віталіку, і той досить потягнувся, вигнувши широку спину.

- Алло, Вітко! - швидко заговорила Саша. - Я вже під'їжджаю, стій і нікуди не ходи. А то я знаю твої здібності!

- Вони приголомшливі, - не стала заперечувати я. - Стою перед спуском на перший поверх, приманюю лимонним валізою клієнтів.

- Не сумніваюся, - буркнула вона і відключилася.

Клієнти, звичайно, зовсім не ті, про яких можна подумати, будучи розбещеним нашим століттям. Мої клієнти - це ...

- Добре, я все зрозумів, - втомлено сказав об'єкт мого спостереження і провів долонею по обличчю. - Вирішимо на місці.

Він стояв всього в декількох кроках і дивився ніби крізь мене. Може, правда, поверх. При його зрості це цілком реально, навіть якщо я одягну капелюшок і буду стрибати на місці.

Природа нагородила мене ростом у гордих метр п'ятдесят чотири і явно була завдоволена результатом.

«Прикро, - вирішила я, - навіть не дивиться. А міг би. Йому все одно, а мені було б приємно».

Насправді, звичайно, відверто плювати, куди дивиться високий, красивий, який ...

Все інше сталося в одну мить. Невідомо звідки з'явився натовп чорнявих смаглявих іноземців, невпинно стрекочущцх на своїй мові і абсолютно не дивлючихся по сторонам. В результаті чого всі, хто йшов їм назустріч, спішно тікали в різні боки. Смаглявий бойовий загін набирав швидкість і вже практично перетворився на живу бойову одиницю.

Вирішивши піти від гріха подалі, я нахилилася, щоб підхопити переноску, і тут сильний удар звалив мене з ніг. Я скрикнула, Віталік пискнув, валіза завалилася набік.

Мене придавило щось важке та живе. Перед очима промайнула плитка з кривим візерунком, поруч з моїм вухом в неї вперлася широка долоня.

- Твою ... наліво, - хрипко вимовив голос з гірчинкою кави. - Вибачте.

Віталік дивився на нас круглими від подиву очима і не знаходив назви тому, що відбувається.

- Чоловіче, ви на мені лежите, - здушено промовила я. - Або зараз же перестаньте, або будемо знайомитися.