Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Книжка виявилася неймовірно нудною, хоча провокаційна назва «Про грішника» обіцяла їй рядки пристрасної насолоди й крику в подушку. Проте її спогади були надто живими та тремтливими, щоб вона могла зосередитися на сюжеті.

Невдовзі її повіки стали свинцевими, тяжкими, очі самі по собі заплющувалися. Лавінія розслабила руку, дозволивши книжці закритися, і, повільно дихаючи, спробувала перестати прокручувати спогад у голові. На жаль, він був надто настирливим, але все стирається з часом. А під впливом чаю буря всередині Лавінії вщухла, заспокоюючись разом із диханням, стаючи штилем.

Ні спеки, ні ломоти в тілі, ні сонливості, ні надмірної пристрасті. Лавінія прокинулася пізно, бадьора й весела.

Снідала вона в апартаментах, дивлячись на сонце, один яскравий промінь якого знайшов шлях до корабля «Санта-Марія» крізь хмари.

— Схоже на надію, — усміхнулася вона, мружачись і запиваючи м’яке світло, що падало на вії, міцною кавою.

У двері пролунав стукіт. Лавінія наказала служниці відчинити:

— Доброго ранку. Я прийшов без вибачень, — свіжий і сповнений позитивної енергії, містер Едвард зайшов упевненим кроком усередину.

— Чудово. Сьогодні я не приймаю вибачень.

Вони перезирнулися і, зустрівшись поглядами, знайшли незнайому обом емоцію, якій важко було надати форму й назву.

Блакитні очі, і без того світлі, сьогодні стали кольору криги, що танула.

— Сідайте, містере Едварде, — вона поманила його жестом.

— Ви називаєте мене на ім'я вдруге за ці дні. Мені варто замислитися про зниження формального порогу?

— Порогу? — Лавінія підняла брову. — Сьогодні вранці ви розбили поріг молотом, про що тепер шкодувати?

— У мене з'являється віра, — Едвард поклав свою руку на руку Лавінії, що лежала поряд із чашкою кави, — в успіх нашого розслідування.

У відповідь вона лише кивнула, знову повертаючи голову до вікна й дивлячись на сонце:

— Ви ж хотіли плисти на кораблі «Санта-Надія», тож насолоджуйтеся.

Каюти третього класу мали кепський вигляд. Ні, це був справжній жах.

Насправді коли Лавінія прийшла поговорити з пані Адверпен, її шокувала тіснота приміщення й туалет прямо між чотирма ліжками.

— Це не просто антисанітарія, — розповідала вона містеру Едварду, коли вони спускалися вниз, дотримуючись вказівок капітана, який знову підтвердив можливість вільного пересування по кораблю. — Це викликає в мене відчай, тому я не змогла там залишитися й запросила колишню пані до себе. А вона, на жаль… — Лавінії було важко згадувати, чим закінчилася історія з колишньою леді та її юною дочкою. — У будь-якому разі, тепер ми знаємо, що леді Белла наполовину італійка.

— О, ось як, — здивувався Едвард, уперше почувши про це.

— Так, вона сказала їй: «Белла, чао!» — і пішла з цього світу, — Лавінія здригнулася й поїжачилася.

— Поетична смерть, — зазначив Едвард.

— На очах у своєї дитини? — Лавінія цокнула язиком. — Хвиля була настільки величезна, що накрила корабель, досягнувши верхнього поверху з каютами першого класу. Якби вона накрила щогли, ми б усі поетично збирали букети анемон.

— Із рибками-клоунами?

— Із ними, так.

Вони замовкли, адже вже прийшли. Це був схожий маленький коридор, як і той, де розташовувалася каюта загиблої пані Жизель, відмінність полягала в тому, що тут стояв різкий і стійкий аромат згірклого рому, а крило вело в іншу частину корабля.

— Якби я жила в таких умовах, то мій мотив до вбивства був би очевидним, — нахмурилася Лавінія, обіймаючи себе за плечі.

— Не варто бруднити руки, — Едвард зняв камзол і накинув на оголені плечі Лавінії. — Якби ви хотіли крові, я був би на вашому боці. Але все ж, в ім'я Господа нашого, нумо дотримуватися канонів добра.

— Вірно, — кивнула Лавінія. — Життя не обділило нас нічим. Навіть дозволило вдаритися губами. — Вона збентежено усміхнулася, торкаючись пальцями своїх губ, які досі трохи набрякли. — Здається, ви мене вкусили. Хто тут ще крові-то хоче, — беззлобно пробурмотіла вона.

— О, я б просив вибачення, — хмикнув він, облизуючи свої губи, — але сьогодні я не перепрошую. — Він посміхнувся.

Коротко перезирнувшись, розуміючи, що дивне відчуття між ними набирає все чіткіших обрисів, вони рішуче постукали у двері.

Чоловік, який відчинив двері, був тверезим, але від нього виходив стійкий запах алкоголю, наче від нього ніколи не вивітрювалися пари спиртного.

— Фу… ф… — Лавінія ледь стрималася, щоб не махнути рукою. Змінила вираз обличчя, удавши, що просто зітхнула.

— Вітаю, — без усмішки сказав Едвард. — Ви художній керівник «Китайського театру»?

Чоловік повернувся до них спиною і сів за стіл. Він надів тріснутий запилений монокль на праве око і взявся перебирати якісь папери.

— Е-е… Пане? — Лавінія не була впевнена в необхідності проявляти ініціативу.

— Що вам треба, багаті пани? — прохрипів він, не дивлячись на них.

— Ви знаєте, що у вашій команді загинуло троє людей?

— І що?

— І що?! — В Едварда напружилися щелепи.

— Мій кабінет схожий на пристановище вбивці?

Кабінет був сирим, тьмяним, з крихітною свічкою, одним постільним комплектом, розкиданим на підлозі, зі зім’ятою подушкою та подертою простирадлом. На столі лежали вицвілі папери, майже порожній флакон із найдешевшими чорнилами й повна склянка неякісного рому.

Зброї в кабінеті не було.

— Ми можемо поговорити з актрисою?

— Ні. — Він відповів швидко, одразу піднявши на них очі. — Вона не говорить англійською.

— А як же вона грала у вашому театрі? — Сьогодні Едвард був точний у своїх запитаннях як ніколи.

Лавінія, подумки, вирішила частіше цілувати його — виявилося, це додає мотивації.

— Мовчки, — чоловік дістав товсту бамбукову палицю з єдиної скрипучої шафи та поклав її на стіл. — Уже навчилася.

Лавінія стиснула губи в тонку лінію, схожу на білу нитку. Незагойні шрами на блідій шкірі, ймовірно, довго переслідуватимуть її у спогадах.