Олександр. Її монстр - Влада Калина

- Не твоя справа! - Дівчина намагалася відійти подалі, але він взяв її за талію і не відпускав.

 - Якщо ти сама не підеш зі мною, то я понесу тебе на плечах.

 - Тільки спробуй. Я зі зрадником нікуди не під…

Він перебив її крики поцілунком. Та таким пристрасним, що Анжеліка забула, що хотіла сказати. Як їй не вистачало цього. Як вона жадала його поцілунків. Їй здавалося, що вона помре, якщо ще раз не відчує тепло його губ. Адже коли Олег знаходився так близько, дівчина ніби задихалася. Ніби вмирала і знову оживала в його обіймах. Земля йшла з-під ніг.

Він відійшов від неї. Його карі очі потемніли від пристрасті, а губи посміхалися.

- Я знайду тебе де б ти не була, - прошепотів на вухо.

" Що за безглузда звичка, дихати і шепотіти мені на вухо? Я цього не винесу. Я надто слабка для таких тортур."

 - Ти ще не прощений. Ти зрадник.

 - Давай поговоримо, про це в будинку. Тут дуже мокро, - він зняв із себе курточку і хотів надіти їй на плечі.

- Ні. Мені нічого від тебе не потрібно, - дівчина жестом показала, що не одягатиме його курточку. - Я ж сказала, що нікуди не піду. 

- А я здається сказав, що понесу тебе на плечах, - він не довго думаючи, звалив її собі на плечі і почав нести. Анжеліка, щось кричала, била його кулаками по спині.

 - А як же Толік? - Запитала, висячи головою вниз за його спиною.

 - Його нема.

 - В якому сенсі?! Що ти з ним зробив?!

 - Закопав у лісі.

 - Ти жартуєш?

 - Ні. Я ж сказав, що не віддам тебе нікому. Навіть якщо доведеться когось вбити.

 - Ти не можеш...

 - Я все можу... і хочу.

 Він сказав хочу? Аби вона не здогадалася, що він хоче. Точніше кого. Ну хіба не можна хотіти, це миле, наївне створіння, яке вірить у всяку нісенітницю. У якихось монстрів. Вона ще така дитина. І цю дитину потрібно комусь захищати.

Руслан біг поруч і гавкав в сторону густих і темних зарослів.

 - Хоч ти замовкни дурний пес! Дістав! - зверталася дівчина до Руслана. - І так паскудно.

***

Олег замкнув усі вікна та двері, щоб Анжеліці більше не кортіло бігати лісами. Він змусив її роздягнутися і залізти під ковдру. Знову розвів вогонь у її кімнаті, а сам вийшов за гарячим чаєм.

- Що я тут роблю? Знову. Скільки разів повертатимуся в цей будинок? Я звичайно не проти бути тут разом з цим звабливим красунчиком, але я в нього закохалася, і розумію, що якщо залишатимуся тут то це погано скінчиться. Він постійно відштовхує мене. Значить я не подобаюся йому.

- Вже сама з собою розмовляєш? - почувся голос Олега. Анжеліка закашляла. Злякалася. Лиш би він не почув нічого. Хай йому грець! - От бачиш, ти вже застудилася, кашляєш, - у дверях стояв водій із чашкою чая.

 - Щось мені зовсім зле, - із закладеним носом сказала дівчина. Вона не відводила очей від чоловіка. Який він все-таки гарний та рідний. За ті щитані години, що вони провели разом, Олег став таким близьким. Він був дбайливий і невгамовний. Знайшов її в лісі і навіть приніс на плечах. Шкода, що вони не зустрілися за інших обставин. Наприклад, у кав'ярні де вона працює.

Познайомилися б раніше, може б і не було проблем. А зараз між ними стояв монстр - Олександр Бєлов, людина, яка не заслуговує жити. Адже такі люди, як він, що знущаються над жінками та вбивають їх, не повинні ходити по землі. Хоч Олег і говорить про нього добре, але вся ця брехня. Обманював, щоб не налякати. От і все. Що ж робити з Бєловим? Точніше, що він зробить із дівчиною коли зловить?

Анжеліці стало зовсім погано. Їй здавалося, що хтось засунув її тіло в пічку. Так було жарко.

Олег підійшов ближче і помітив, що щось негаразд. Зовсім дівчина була ніякою. Навіть усміхалася щосили, яких у неї майже не залишилося.

 - Ти така гаряча, - доторкнувся до її чола рукою. - Я зараз дам ліки. У цьому будинку десь була аптечка. - Він дав їй у руки чашку, а сам швидкими кроками знову вийшов у пошуках аптечки.

Олег точно пам'ятав, що аптечка була десь тут, на кухні, на поличці біля борошна. Він не знав, хто надумав її тут поставити, але вранці він її бачив. Чи це було вчора ввечері?

Нарешті після двадцяти хвилин пошуку чоловік знайшов аптечку зовсім в іншому місці. Може її Анжеліка переставала, коли вчора ввечері випила, і намагалася показати йому фокус? Так, вчорашній вечір був незабутній. Він давно так не сміявся від душі. Цій дівчині пити не можна однозначно. Вона таке творить, що не можна не посміхатися. Цікаво, вона така завжди, чи тільки з Олегом?

Чоловік біг сходами, і посміхався. Не було жодних сумнівів, що він був щасливий. Щасливий з нею. Зараз. Сьогодні. І він дуже хотів, щоб ці щасливі хвилини тяглися вічно.

 - Господи! Анжеліка! - Олег зайшов у спальню до дівчини, а вона лежала на ліжку непритомна. Чашка з пролитим чаєм, валялася на підлозі. - Анжеліко! - він тряс її за плечі. - Анжеліко ти чуєш мене?

Олег знову вибіг як ошпарений. Він кулею влетів у свою кімнату на першому поверсі. Підійшов до шафи, відчинив двері. Засунув руку на полицю з рушниками, дістав захований мобільний телефон.

- Візьми слухавку!... Ну ж бо!... Хто небудь! Давай швидше… Люди…

- Так, я слухаю! - накінець в мобілці відповіли.

- Прижени автомобіль до мисливського будиночка! І скажи Ніні Іванівній, щоб викликала нашого лікаря. В мене тут дівчина хвора, з температурою…

Під'їхавши до особняка Олег обережно почав витягувати Анжеліку з автомобіля. Дівчина всю дорогу лежала на його руках, на задньому сидінні. Чоловік увесь час гладив її дбайливо по волоссю.

 - Ніно Іванівно! - він підійшов з дівчиною до літньої жінки, що стояла біля порога. - Погодуйте Руслана, - кивнув головою на пса, який вистрибував з переднього сидіння машини. - Лікар приїхав?

  - Так, хвилин десять, як чекає.

  - Добре. Дякую.