Олександр. Її монстр - Влада Калина

- Анжеліка вже стільки днів в маєтку Бєлова, а він про гроші навіть не заїкається, - Андрій робив собі міцну каву.

- А він точно вдома?

- Я звідки знаю. Ну сам подумай, якби його не було вдома, то щоб вона там сама робила? Хто б її впустив? Хіба, що той тип, що з нею був. Доречі, хто він?

 - Самому цікаво, що за тип… То може вона вже втекла звідти? - Толік потягнувся за печивом. Він сидів на кухні у будинку Андрія. Хлопці вирішували, що робити далі.

- Сплюнь. Я сподіваюся, що не втекла, інакше ... я з неї шкуру здеру, коли знайду, - Зарудний стукнув кулаком по столу.

 - Мені цікаво, де ти збираєшся її шукати? В якому боці лісу? - засміявся Толік. - Я туди більше не ногою.

 - Досить ржати. Це вже не смішно. Я почекаю ще день і поїдемо до Бєлова додому. Нехай повертає сестру або віддає два мільйони за неї.

***

З кухні долітали смачні запахи, запеченого м'яса та ягід. Дивне поєднання. Але Анжеліка так хотіла їсти, що з'їла б зараз навіть це м'ясо у сирому вигляді.

Дівчина не сміливо підходила до кухні. Вона не знала, де знаходиться ця кухня, просто йшла на запах.

 - Привіт, миле створіння, - сказала якась жінка, накриваючи на стіл. - Заходь, не бійся, - вона поставила салат, фрукти, м'ясо, рибу.

 Анжеліка стояла у дверях, спираючись у них спиною.

 Що в них за мода, виставляти на стіл все, що є в холодильнику?

 - Добрий день, - Дівчина привіталася, і підійшла до столу.

- Мене звуть Ніна Іванівна. Сідай, повечеряєш, - підсунула тарілку.

- А, я Анжеліка, - вона посміхнулася, і відсунувши стілець сіла. Звичайно для Анжеліки було якось не по собі. Вона не хотіла бути тягарем у цьому домі, всім, особливо Олегу, адже монстр міг його через це звільнити. Але дівчина дуже хотіла їсти, довелося переступити через себе і свої принципи.

- Ви давно працюєте в цьому будинку? - Дівчина вирішила питати, хоч когось про Бєлова. Адже його водій не дуже про нього говорить.

 - Так давно. Років з двадцять з хвостиком! - Жінка дістала з холодильника сік, і налила в склянку Анжеліці.

 - А ваш господар Бєлов, він ... яка людина?

 - Олександр?!... Ну не знаю як кому, а мені він подобається. Добре ставиться до мене, ще ні разу поганого слова від нього не чула в свою адресу. - Ніна присіла за стіл навпроти. - Пристойна сім'я, і ​​платять добре.

 Пристойна? Що ж...

Ця наївна жінка напевно нічого не знала, про те, чим промишляв Бєлов, перш ніж приїхав сюди, пів року тому. Він приховує, що ґвалтував і бив своїх дружин. Звісно, ​​хто ж таке розповідатиме?

 - Їж, а я піду постелю тобі, у твоїй кімнаті, скоро вечір, - Ніна Іванівна вийшла.

  Анжеліка не стала її далі запитувати. Очевидно, жінка нічого не знала. Вірила у хорошого Олександра Бєлова, який любить тварин та добре їй платить.

- Де подівся Олег? Коли його немає поряд, я починаю боятися, особливо у цьому будинку. У будинку монстра…

***  

Надворі був такий вітер, що дерева лягали на землю. Може буде знову дощ та ураган? Через цю паршиву погоду, в будинку світло пропало.

Анжеліка боялася темряви і спати не могла. А якщо почне гриміти, то взагалі помре від страху.

Тварини без сумніву відчували ураган, що наближався.

Не дуже заснеш, коли за вікном виють вовки. Вони звичайно не на волі, але все одно трохи не по собі. Анжеліка сиділа на ліжку. Вона була одягнена в сорочку Олега, як завжди. Коли дівчина прийшла з кухні, то ця сорочка лежала на ліжку.

Цей будинок, що не бачив жінок? Жодного жіночого одягу.

Ніна Іванівна не береться до уваги. 

- Олег вечеряти так і не прийшов, - сказала Анжеліка вголос. Вона так хотіла його бачити, а він не прийшов.

 Дівчина закохалася по вуха і не знала, що з цими почуттями робити. Зізнатися йому? А він пошле куди подалі. Ні, він боїться свого господаря, і ніколи не піде проти нього. Адже Олег знав, що Анжеліка належить Бєлову. Це означало, що чіпати не можна.

Потрібно тікати. От тільки куди?

- Господи, що там? - у коридорі почувся якийсь гуркіт. Щось упало. Анжеліка здригнулася і подивилася на двері.

 Важко виспатись у чужому будинку, особливо коли спиш, як заєць. Боїшся всіх сторонніх звуків і особливо чоловічих голосів. Думаєш, чи не Бєлов випадково повернувся?

Шурхіт у коридорі продовжувався, і дівчина вирішила подивитися.

Може, Ніна Іванівна впала? Адже темно і... страшно, особливо без світла.

Анжеліка тихенько відчинила двері. Але, що тут можна розглянути в такій темряві? Знизу, на першому поверсі, хтось знову шумів. Дівчина завмерла і прислухалася. Зібравши всю свою сміливість у кулак, почала йти далі.

 - Ніно Іванівно? - тихенько так покликала вона жінку.

 Босоніж, в сорочці, стояла і заглядала вниз через перила. Анжеліка побачила світло, вірніше запалену свічку на столику в коридорі.

- Ніно Іванівно! - знову тихо по кликала. - З вами все гаразд? - Дівчина спускалася сходами на світло свічки. - Ніно Іванівно! - вже голосно крикнула Анжеліка, майже стоячи біля свічки. - Іванівно? - ще голосніше покликала, бо нікого не бачила. - Іванівна!!! - крикнула так голосно як змогла. - Ви, що знепритомніли?

 - Не кричи! - Чоловічий голос налякав до чортиків.

- Господи ти Боже мій! - Анжеліка крикнула схопившись за серце. Вона побачила Олега, що лежав на підлозі. - Ти, що тут...

 - Я сплю, - Він розлігся, поклавши руки за голову, схрестивши ноги. - А ти чого Іванівну кличеш? Потрібно щось? - Він намагався сісти, і впав. Чогось там бурмотів собі під ніс. Чоловік, напевно, коли прийшов додому, то впав на підлогу. Не міг підвестися і вирішив спати на цьому ж місці.

- Ти, що п'яний?

 Ось чому він не прийшов вечеряти. Десь пив. Навіщо ж було напитися, щоб не було сил піднятися?

 - Не твоя справа. Я напився з горя, - Зітхнув важко, прикрив руками очі.

 - Горя? - Анжеліка присіла на підлогу поряд з ним. - Щось сталося?

 - Так, - Олег знову дивився на неї своїм ніжним поглядом, від якого їй хотілося померти від бажання. Бажання бути з ним. Потім перевів погляд на її груди, соски яких було видно крізь сорочку. Дівчина стояла навколішки. Від неї приємно пахло, і йому захотілося закопатися обличчям у її розпущене волосся. Але він цього не зробив.