Олександр. Її монстр - Влада Калина

- Ваш Семенович мені точно не допоможе. Я взагалі не розумію, що я тут роблю. Мені потрібно додому. Я в той покер не грала, тож нікому нічого не заборгувала. Самі розбирайтеся з моїм братом. А я хочу додому! Я хочу додому! Додому! Якщо не відпустите, чи хоч пальцем мене торкнетеся, я вб'ю себе! Вб'ю! - Анжеліка вже почала майже істерити. Це вперше з нею таке. Може від страху того, що цей шістдесятилітній дядько не дай Боже захоче зробити з нею щось… щось те, що робив зі своїми попередніми дружинами. Та краще смерть!

- Тихо. Тихо. Такого галасу тут наробила. Навіжена, якась чесне слово… Тут тільки твого трупу бракувало. Вбивати себе надумала… Хочеш так додому то… - вказав на двері. - Йди! 

- Що справді можна додому?! - знову запитала Анжеліка, бо не повірила своїм вухам. Невже її істерика подіяла?!

- Йди, тільки не істери на весь дім. Я цього не люблю. Ці жіночі крики не для моїх вух. 

Анжеліка не знала чи радіти чи тікати. Цей Бєлов був ну дуже дивним але не таким вже й монстром, як вона думала.

Хай сам розбирається зі своїми робітниками, водієм, тілоохоронцем, а їй час тікати. Такий шанс випав! Здається, що все ж таки є Господь на Світі.

Коли дивна дівка зникла за дверима, Бєлов пройшов ще далі в пошуках хоч когось і людей. 

- Семенович! Іванівна!!! - важко вдихнув. - Я ніби в божевільню потрапив. - Обернувся, щоб подивитися чи не повернулася боронь Боже, назад, ця ненормальна дівка.