Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Лежачи на великому ліжку біля стіни, я ледь стримувала ком образи. Як він сміє підіймати на мене руку? Як сміє робити щось проти моєї ж згоди? Як???

Нахаба! Зовсім вже розум втратив, бовдур недолугий. Минуло вже чотири дні як я тут, а ні Густава, ні ще когось немає. Їм що, начхати?

Та й я дурепа, губу свою розкотила, погрожувала Люцію: “Почекай! Зараз Густав з’явиться і вріже тобі за мене.”

Ага, з’явиться. Коли згадає. Якщо взагалі згадає.

Ну от, знову, через власні думки так засмучуюсь. А де ж позитив?

Я б, звісно, могла сподіватись на Пенні, Зуру та Лорен, але ті дракониці навряд чи згадали про мене хоч раз.

Стук по шибці невеличкого віконця змусив мене смикнутись на ліжку, але з важким зітханням я знову повернулась до стіни та заглибилась у роздуми.

Шкода, що з дівчатами так вийшло... я ж, дурна, не довіряла їм! А Люцій... а якщо збрехав? Хоча навіщо йому брехати і вигороджувати дівчат у цій ситуації? Яка з цього користь? Та й Аріель шкода, вона закохалась, а він користується нею. Мерзотник! Ну, я покажу тобі!

Скло в шибці заходило ходуном, і от тепер я все ж надумала підійняти дупу з ліжка. Не через цікавість, ні, через страх! Хто це тут на четверту ніч до мене завітав? Може, вітер? Пташка? А може взагалі галюцинації!?

—Ти відкриєш чи ні? —я вухам своїм не повірила, слухаючи такий милозвучний, прямо як ніколи, голос Ванесси. —Відкрий нарешті, аби ми скло не розбивали.

Ще більш обурливий викрик подруги ледь не змусив мене закричати від щастя. Мене врятують! Я житиму!

Кинувшись до підвіконня, почала всіма силами, мов востаннє, підіймати важкуще скло.

—Дівчатткааа. —з широчезною посмішкою на обличчі, тихо прошепотіла. —Як я рада, що ви мене врятуєте! Я прямо як героїня фільму!

Ванесса стрибнула в кімнату, оглядаючись, а за нею... це ще хто такий?

—А де дівчатка?

—Відволікають Люція.

Біля вампірки стояв широкоплечий, молодий хлопець, прямо ловелас, щоб його. Посміхається тут, кланяється, і видає:

—Мосьє, пробачте, що в таких умовах, але мушу представитись. Гер Хілл, племінник короля.

Мої очі округлились, доки Ванесса хмурилась та почала з шаленою швидкістю тараторити щось про те, що нам треба поспішати.

—А як ви тут опинились? —підходячи до вікна та дивлячись вниз, поцікавилась. Ліан, які так майстерно вирощувала Ци, не було, а по голим скелям вони теж не вибрались би.

—Ти що, скелю бачиш? —з легким острахом перепитала дівчина, дивлячись туди, туди і я. —Та ми ж на території академії! Ти сидиш у комірчині для слуг. А вид... он фонтан, біля якого ми гуляли. Бачиш?

Вона вказала пальчиком на широчезні, масивні, засніжені гори, а потім цокнула язиком.

—Гаразд. Лізь. Тут не високо, кажу тобі, й рукою дістати зможеш.

—Що? —мої очі від подиву ледь з орбіт не повилітали. Або Ванесса за ці чотири дні розум втратила, або вона так хоче познущатись. Тут же висота мінімум як на Евересті!

—Ілюзія, Ріш. Лізь, інакше повернеться твій горе-коханець і вже точно не врятуватись.

Хілл, що увесь час ходив по кімнаті, як та сновида, несподівано скочив з вікна і... зник. Зник! Його просто не стало!

—Ти наступна. —з природною легкістю повідомила Ванесса, ще й у спину легенько штовхнула. —Давай просто заплющимо тобі очі.

Вона почала дуже швидко мотати мої очі хусткою, увесь час оглядаючись на двері.

—Хілл, лови її.

—Не чіпайте! —я вмостилась животом на підвіконня, намагаючись хоч щось намацати ногами. —А якщо я впаду?

—Я тримаю вас, мосьє. Тут декілька сантиметрів до землі. —почула голос нахаби, що вчепився у мої сідниці.

—Швидше, Ріша! —те, як шикнула Ванесса не на жарт злякало мене за змусило відчепити пальці від підвіконня.

З гучним писком я полетіла прямо у руки Хілла, а потім приземлилась на щось м’яке та тепле. Ну от вам і вилазка з вежі дракона.

Поспіхом знявши хустку з чола, я широко розплющеними очима дивилась фонтан й повірити не могла, що Люцій так легко мені голову затуманив. Я ж і сама могла вийти звідси, якби не ті чортові “краєвиди”.

—Отетеріти можна. —лише й прошепотіла, поспіхом злазячи з хлопця. Два стражника, що стояли поруч, почали допомагати мені підійнятись, а впевнившись, що я стою на ногах, підійняли й самого дракона.

От чортів Люцій! Знову він за носа водить мене, мов дитину малу, а я й не здогадалась. Та й долю випробовувати не хотілось, перевіряючи, чи справді за вікном ілюзія. Життя мені дороге, знаєте.

Коли Ванесса міцною хваткою вчепилась у моє зап’ястя та почала тягти до академії, я лише й встигала, що головою у різні боки мотати. Так пригнічено я не почувалась ще ніколи. Скільки ж можна дурити мене? Хто їм взагалі дав таке право? Я ж теж людина, теж можу щось відчувати.

—Ванессо... —перед дверима тихо звернулась до подруги, опускаючи очі.—Ти вибач мені, що перестала з вами спілкуватись. Я ж думала...

—Ми знаємо. І все тобі пояснимо в кімнаті. Дівчата не ображаються, а ось Аріель приберегла для тебе кілька слів.

Хілл разом з десятком статних чоловіків зупинився, широко посміхаючись.

—Далі мені не можна. —з легким сумом повідомив, заглядаючи мені у вічі, котрі я тут же опустила. —Орисіє, не хвилюйтесь. Люцій більше не потурбує вас, за наказом короля він відправиться на поле бою і не просиджуватиме тут. Тепер за охорону академії відповідаю я.

—А що там Густав? —поспіхом запитала, але тут же подумки ляснула себе по лобі.

—Все з ним добре. Скоро повернеться живим та здоровим. Ванессо... ви дуже смілива дівчина, згодом ще зустрінемось. Мосьє.

—Гер. —в унісон мовили з вампіркою, прогинаючись у легкому поклоні.

Хілл та декілька чоловіків відразу ж почали повертатись туди, звідки й дістали мене, але двоє з них наполегливо почали штовхати нас до дверей.

—Тобі не здається, що надто легко у нас все вийшло? —пошепки запитала, скоса дивлячись на двох стражників. Вони що, до самої кімнати нас проводжають?