Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Навіть не думай, що покинеш поле бою і помчиш до академії.

—А ти навіть не думай мені наказувати. —очікувально виставивши руку вперед, проричав Густав.

Він й досі не до кінця розумів значення усіх цих слів, не розумів, як таке могло статись. Може, помилка? Йому треба все перевірити! Доки не доторкнеться до дівчини та не впевниться у тому, що вона в порядку, не заспокоїться.

—Ти нікуди не полетиш! Залишся тут. Землянкою я сам займусь.

Від цих слів спадкоємець почав хрипло, натягнуто сміятись, притискаючи пальці до скронь.

—Годі вже, зайнявся. Налякав дівчину до смерті так, що вона ще місяць мені торочила, що ти зрадник.

Луїс хмикнув, дивуючись цим словам.

—Значить, смілива, що такими словами розкидається. З цього і зробимо висновки, що з Люцієм вона сама розбереться!

З черговим риком Густав все ж вирвав свій одяг та почав швидко натягувати його.

—Сидіти й чекати, доки бездарна впорається з сильним драконом? Сам ти дурень, Луїс!

—І от що ти робитимеш? Га? Надійної охорони для тебе немає, найняти когось, хто б міг зайнятись пошуками ти теж не можеш. У нас війна на носі, Густав! Що ти робитимеш, коли все ж потрапиш до академії?

На якусь мить чоловік застиг, так і не накидуючи на плечі плащ. А й дійсно... що він робитиме? Зараз єдине, чого він хоче — побачити Орисію.

—На ось... —Луїс дістав з кишені папірець, передаючи племіннику. —почитай.

Не запитуючи, що це і від кого, Густав розгорнув листа.

“Гер Луїс, перепрошую, якщо турбую. Ви просили переказувати усе, що станеться з Рішею. Минула доба, а її й досі немає. У нас з дівчатками є план, тому можете не хвилюватись, я не дозволю образити свою подругу. Не тільки через ваші слова, а й через свої почуття до дівчини.

Яким би нестерпним характером вона не орудувала, зараз це тільки на руку. Прошу, повідомте Його Високість, що з його дозволом чи ні, ми самі відшукаємо Орисію. Якщо у нього хоч на мить виникнуть сумніви щодо нашої майстерності, нагадайте про те, як ми до його покоїв завітали.

З повагою, Ванесса.”

—Що вони взагалі собі думають? —стискаючи пальцями лист, рикнув спадкоємець. Уся ця ситуація обурювала усе його єство. Мало того, що вони безкарно вночі по території палацу “прогулювались”, так ще й хочуть і сюди носа всунути. З одного боку Густав подумав, що землянка надто вже погано впливає на усіх оточуючих, але з іншого... їй пощастило мати таких друзів. —Довірити справу обраним... ти не в своєму розумі!

—Це ти не в своєму! Ці три на диво розумні жінки ситуацію рятують, розуміючи, що ніхто з нас не покине поле бою заради однієї з дівчат!

Густав жбурнув пом’ятий аркуш паперу на підлогу, вистрибуючи повз озлобленого дядька до виходу з печери.

—Навіжений! Дурень! Ти мене чуєш взагалі? Я вже дав їм дозвіл! —спритно біжучи за хлопцем, вигукував дядько. Розумів же, що знову не в силах зупинити запальний характер хлопця, але й скласти руки не міг. —Ти нічим не допоможеш, тільки заважатимеш.

Густав різко зупинився, повертаючись обличчям до чоловіка.

—А чим вони допоможуть? Вони й світу цього не знають, самі б не загубились, шукаючи свою палко кохану подружку. —змірявши Луїса недоброзичливим поглядом, мовив. —Від неї одні проблеми! Те вона не хоче, це вона не буде, а там недочула, а потім й взагалі не слухає! Нікого! І ніколи! Знайду і додому відправлю. Годі вже з мене її коників.

Дядько почав посміхатись, хитро так примруживши очі.

—Отже, не дозволиш Люцію одружитись на ній. І собі в дружину не візьмеш...

—Не хоче! —випалив швидше, ніж встиг подумати. Брови обох чоловіків стрімко поповзли вгору. Луїс був здивований відмовою, а Густав — своїм довгим язиком. Таак, він повільно починає перебирати манеру спілкування тієї, через кого увесь цей переполох.

—Якщо так, залиш дівчину в спокої. Тобі відмовити змогла, то й твоєму другу зможе.

—Що ти таке мелеш? Ніхто мені не відмовляв! І взагалі, геть з дороги.

—Густав! —холодний тембр голосу, котрий пробирався у кожну кліточку тіла, змусив хлопця заклякнути на місці. Батько?

Повільно, надто боязко обернувшись, він очам своїм не повірив. Живий, здоровий, без жодної ознаки на нездужання, перед ним стояв його батько.

—Що? Що відбувається... тату! —емоції з роздратованих змінились на радісні, а хвиля полегшення пронеслась судинами. —Вам стало краще? Чому ви тут?

—Синку... —чоловік променисто посміхнувся, розгортаючи обійми, в які принц тут же линув, сильно плескаючи батька по спині.

—Як же я сумував за вами! Як почуваєтесь?

—Ходімо... поговоримо. —усмішка знову злетіла з обличчя Його Величності, а погляд затуманив холодний метал.

Густав ніколи не перечив батькові, і навіть зараз покірно послухався, ведучи його до своїх тимчасового притулку.

Всівшись на незручний стілець, король одним кивком голови наказав сину сісти навпроти.

—Вас так довго не було! —першим почав принц, з недовірою розглядаючи батька. Стільки ночей він бачив лише беземоційну, нерухому оболонку, що став по трохи забувати найріднішого дракона у цьому світі.

—Усе, про що ми зараз поговоримо, залишиться тільки між нами. Зрозумів?

Серйозно кивнувши, він навіть подався вперед, намагаючись бути якомога ближче до короля.

—Я імітував.

—Що? —невтямки перепитав Густав, морщачись.

—Усі ці місяці я не хворів. Зі мною усе було добре.

Густав невідривно дивився у холодні очі батька, не вірячи всьому, що чув.

—Як я й казав тобі раніше, зрадники ближче, ніж ми думаємо. Аби вивести їх на чисту воду, зімітував важку хворобу. Твоя... тепер вже не матінка. Ця сволота проговорилась, приходячи до мене ночами і думаючи, що я непритомний. Ти знаєш, чий Стефан син?

Мозок Густава от от погрожував вибухнути, він серцем відчував, інформації буде надто багато.

—Король Вінгредії відправив свою дружину сюди, котру я зробив королевою Анкровії. Стефан — син нашого ворога. Не мій. Увесь цей Жезміна листувалась з тим телепнем, сповіщаючи про кожен наш крок.