Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

А з іншого — він їжу приніс, шкоди не завдав, та й нічого поганого не сказав. Чи це у нього натура така, підло лицемірити в обличчя?

Перед сном дала собі слово, що спати я не ляжу! Небезпечно у такому місці (точніше, Бог зна де) спаточки лягати. Але після чергового солоденького позіхання, я все ж заснула.

Яким було моє здивування, коли прокинулась вранці повною сил та енергії. У кімнаті було прибрано, на столику стояла їжа, значить, тут хтось був.

Був, поки я, вся така беззахисна, спала у ліжку, і Лютик навіть шкоди не завдав? Щось тут явно не те.

Живіт наполегливо почав бурчати, а слина вже побороді текла, та я стійко витримала... пів години. Так, я витримала пів години, а потім накинулась на холодний, але смачний супчик та закусила чаєм з булкою.

На голодний шлунок у мене й сил менше буде, й мозок не думатиме. А мені треба якось вибиратись звідси. Два дні Густава не було, сьогодні — третій. Цікаво, як він там? Чи все з ним добре? Як почувається? Коли він нарешті забере мене звідси та надає стусанів Лютику?

Мов та сновида, я ходила по пустій кімнаті, як не пейзаж за вікном розглядаючи, так головою об двері стукала. Нуднооо... а вибратись то я не можу. Була ідея через вікно, але, мати вашу, високо ж! Тут з парашутом стрибати треба, а я голяка та з простирадлом зібралась.

Ну, не прямо ж таки голяка, але біла прозова суконька не найкращий варіант.

На диво, страху не було, лише легке бентеження та нерозуміння. А повинно бути навпаки, мене все ж викрали.

Я помітила, як тьмяне сонечко вже почало заходити, в кімнаті поступово ставало темніше й темніше, і живіт починав по трохи нагадувати, що знову час перекусити, але до мене так ніхто й не приходив. Неначе забули, чесне слово!

Ну звісно, хто я така, аби мене тут ще й провідували.

І це тільки перший день, а у цього божевільного дракона плани на мене, я так зрозуміла, тримати тут до скону. Такими темпами, чекати доведеться не довго. Або я помру від нудьги, або від серцевого нападу.

Коли я знову почула кроки, зраділа та почала усміхатись, але вже за секунду зрозуміла, як це усе виглядає збоку. Жертва радіє появі монстра, ото сміхота!

Стрибнувши у ліжко, була ідея прикинутись сплячою, але цей розумник відразу ж розкусить мене.

Коли він зайшов до кімнати, я відразу ж пульнула в Лютика подушкою. Нехай знає, як я рада його бачити.

—Як спалось? —з шалено одержимим поглядом запитав, дивлячись на мене, як на перлинку.

—Як спалось? —перекривлявши чоловіка, повернулась у інший бік. Гадюка така,обмежує мене у свободі, ще й повітря свіже відбирає.

—Потерпи трохи, і я заберу тебе з собою. —матрац прогнувся під вагою його тіла, а я навіть не обернулась. Так, можливо, я поводжусь як дитина, але й не ображатись на нього я теж не можу. Ну хто йому дав право викрадати мене? Було настільки образливо, що хоч бери та й вовком вий. Я ж у цій ситуації безсильна, мною керують, мов лялькою. —В моєму домі гарний сад, дітям сподобається.

—Що? —я підскочила, сідаючи на ліжку та підтискаючи під себе ноги. —У тебе ще й діти є?

—Будуть. Ми одружимось.

Подивившись на нього ошелешеними очима, мені захотілось розреготатись, а ще більше — розплакатись. Адже Лютик говорив серйозно, та й думки моєї не питав.

—Я не зроблю нічого проти твоєї волі.

Ага, викрав ти теж за моїм бажання.

—Це була необхідність.

—В голову мою не лізь! —ще раз повторила, насуплюючи брови.

—Так ти готова поговорити? —у відповідь я промовчала, оскільки моє “так”буде дуже ганебним. З такими людьми... покидьками, і розмовляти немає про що. —Отже, готова. Запитуй.

—Звідки я знаю, що запитувати?

—Тоді я почну з самого початку.

—Го. —я підняла руку, струшуючи зап’ястям. Ну, нехай пояснить, може й ситуація стане більш яснішою.

—У мене є чудова сестра, молодша. —ну і до чого тут його сестра? —Декілька років тому Густав позбавив її честі, і з тих пір я не вважав його другом. Шукав спосіб, як би це помститись. Але, як на зло, жодна з жінок не западала йому в душу!

Тобто... усе через почуття? Невже я пройшла такий шлях і нарешті отримаю відповіді на запитання? Ох, Лютику, що ж ти натворив. Я серцем чую, що щось не так.

—Тоді з’явилась ти. Його погляд, твій впертий характер і я зрозумів... зачепила.

—Тебе?

—Спочатку його. Ти зачепила Густава, хоча він і не приймав цього, запевняв, що це просто манери і все таке. —Лютик опустив голову, зітхаючи. —Тоді я вирішив вбити тебе. Йому ж на зло.

—Що? —таке відчуття, ніби з моїх легенів вибили усе повітря. І от як після такого людям довіряти? Ой, забула, він же монстр!

—Не кажи так. Інакше я встану і піду, кінець додумаєш сама.

Я надула губи, ще міцніше притискаючись до поручнів ліжка, аби навіть й повітрям одним не дихати поруч з ним.

—У ванній, в перші твої дні тут, тебе топив я. Але тобі пощастило. З’явилась Ванесса, тому довелось робити вигляд, що я рятую тебе.