Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Автор

—Чому я повинен сидіти у цій печері, мов боягуз? —проричав Густав, міряючи кроками високий схил кам’яної гори. —Ти тільки подивись, що вони усі роблять! Їхні дракони ще трішки і знищать усіх моїх воїнів, треба з цим щось робити.

—Ми можемо тільки чекати, Ваша Високість. —втомлено пояснив Джельвій, схиляючись ще нижче. —Хіба ж можна ризикувати вашим життям?

—У мене є чудовий дар! Змушувати навколишніх робити те, що я хочу. Чому б не скористатись?

—Ваша Високість... —ще жалібніше простогнав королівський радник, хапаючись за поперек. Уся ця ситуація помітно напружувала принца, адже навіть він не знає. Що б у такі ситуації зробив батько. —Ну не можна, кажу ж вам.

Від розмови чоловіків відволік протяжний рик дракона, що важкою кулею полетів донизу.

—Ще один! Наш! Я не можу на це дивитись, Джельвій.

Яким би відстороненим не був вираз обличчя спадкоємця, але його серце розривалось на шматки від усього, що відбувалось навколо. Печера на нейтральній території, у якій і зупинилась армія Анкровії, була добре захищена магічними куполами, але звідси було ще й добре видно, як їх армія помітно програє.

Через декілька хвилин молоді гостровухі стражі почали заносити до тимчасового лазарету воїна, який щойно з гулом впав на землю. Його спина була добряче зчесаною після падіння, руки та ноги обгоріли, а обличчя в безлічі подряпин.

Як тільки хлопці разом з драконом приховались за поворотом в глиб печери, Густав люто глянув на свого радника.

—Ти порадив мені залишити загін мого батька задля безпеки палацу та академії, але ми тут два дні і я сумніваюсь, що протримаємось ще п’ять.

—Але це не повномасштабна війна, Ваша Високість. —підбадьорливо мовив Джельвій, підходячи до маленького столика та наливаючи у склянку води.

—Якщо програємо цей бій, то до містечка їм як рукою подати.

—Тримайте, випийте прохолодної водиці і заспокойтесь.

Одним різким рухом Густав вибив склянку з рук радника, хмурячись.

—Мої воїни там страждають, а ти водиці приніс?

Губа чоловіка затремтіла від злості, але він нічого не відповів, знову повертаючись до столу та наливаючи води.

—Все, Джельвій. Я не можу тут відсиджуватись. —з цими словами Густав почав стягувати з себе сорочку та крутити шиєю в різні сторони.

—Ваша Високість! Що ж ви робите? Ми не можемо ще й вас втратити. Хо ж після вас на трон сяде?

—Мій батько усе ще живий! —люто проричав, відходячи подалі від схилу.

—Але він вже три місяці не встає з ліжка!

—Тоді у мене залишилась надія на молодшого брата.

—Король чітко наказав, що навіть після вашої смерті Його Високість Стефан не зійде на престол. —з легким смутком мовив, але швидко натягнув на обличчя посмішку. —Ну, зробіть хоч ковточок. Освіжіться перед боєм!

Ніяк не реагуючи на радника, принц швидко підбіг до схилу та стрибнув, а через секунду в небо здійнявся міцний, червоний дракон, голосно ревучи в сторону невідомості.

Чим ближче Густав підлітав до місця сутички, тим жахливіша поставала картина. Навколо палав вогонь, спопеляючи усе, до чого діставали його язики. Дракони, мов скажені пси, кидались одне на одного, по живому відкушували шматки гарячої плоті, а кров рікою стікала на давно покинуті землі.

Армія Вінгредів була щонайменше втричі більшою, ніж армія Анкровії, але воїни мужньо тримались, до останнього подиху чіпляючись кігтями у ворога.

Побачивши на горизонті червоного дракона, інші на декілька секунд заклякли. В очах ворогів спалахнув страх, чим й скористались акровці, чіпляючись пащами у шию суперників.

Яким би могутнім та спритним Густав не був, та навіяти усім те, що він хоче, не вийде. Занадто багато сильних вінгредців, котрі з викликом дивились йому у вічі.

Він зупинився на достатній відстані від сутички, а декілька драконів, мов по клацанню пальців огорнули свого майбутнього правителя щільним кільцем, не даючи й кроку зайвого зробити ворогам.

Густав протяжно рикнув, зосередившись на внутрішніх почуттях, а потім різко зіщулив повіки, маючи у намірах прибрати хоча б декілька десятків зі свого шляху.

Вінгредські дракони, що знаходились найближче до принца, почали помітно сповільнюватись та обм’якати у лапах суперників, що й дало чудову можливість остаточно покінчити з ними.

Поранені, заляпані кров’ю та з обпаленою шкірою, воїни один за одним протяжно ричали, створюючи милозвучну симфонію для вух анкровців.

Густав повільно та обережно просувався далі, ловлячи у полон свого зору кожного, хто хоч якось посмів зашкодити його народу.

Дракон, що був по правий бік від нього, видав смертельний хрип, востаннє дивлячись на спадкоємця. Воїн був настільки знекровленим, що не зміг витримати чергового натиску вінгредця та замертво полетів донизу.

Серце Його Високості розривалось на шматки лише від однієї думки про те, що доведеться пояснити його сім’ї — батько не повернеться. Майже у кожного анкровця є дружина, діти, які чекають їх живими та здоровими вдома, але війна — нещадна сволота, котра руйнує не одну долю.