Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Ти хочеш, аби я була однією з тих... твоїх фавориток? Я правильно розумію? —з легкою образою запитала, зіщулюючись. В його обіймах продуктивних переговорів не вийде, тому я спробувала обережно звільнитись від кільця його рук.

—Ні. Я хочу, аби ти стала моєю дружиною. —говорив таким буденним тоном, ніби для нього це взагалі не має значення! А я... та у мене ж так не прийнято! Пропозиція руки та серця — одна з найкращих митей життя, і навіть я мріяла, уявляла, якою буде пропозиція. А виявляється, це буде сухе “стань моєю дружиною” з натягнутою посмішкою на устах.

—Ееее... —все ж я трохи відсторонилась. Настільки, наскільки його руки взагалі дозволяли це. —мені треба подумати.

—Подумати? —не тямлячи, що відбувається, Густав подався вперед, трохи хмурячись. —Що ж тут думати? Тут кожна хоче...

—Не говори про них! Навіть не смій!

Було образливо, що й тут він згадує про свою армію жінок. Але, якщо я й погоджусь, то лише після того, як він відмовиться від фавориток. Навіщо мені чоловік, що буде мати фавориток?

—Що? —перепитав, ослаблюючи хватку.

—Що? —лише зараз до мене дійшло, як гарно він нишпорить у моїй голові. Уффф, як же дратує!

—Я не піду проти традицій.

Тобто, купа жінок — це традиція. Супер!

—Тоді я не вийду за тебе.

Ми дивились одне на одного, мов вперше побачились. Він здивовано, а я обурливо.

—Не наполягатиму. —він швидко розімкнув руки, відходячи від мене, а серце в грудях защемило, мов при ударі током. —Через тиждень я повернусь, можеш подумати поки.

Та ти що, ще й послугу дивіться яку робить. Подумати я можу... та віддячить Бог його щедру душу!

—Якщо ні, не триматиму. Відправишся додому, пам’ять тобі зітруть, тому не переймайся, страждати не будеш. —з посмішкою мовив, неначе знущаючись.

Ну добре, мені то пам’ять зітруть, а як щодо тебе, Густав? Ти ж відчуваєш до мене те саме, що і я до тебе. Правда?

Його кам’яне обличчя не виражало жодної емоції, дивлячись на мене холодним поглядом, Густав схилився в легкому поклоні.

—Мосьє.

—Гер. —пам’ятаючи один з перших уроків, я присіла в поклоні та опустила голову, чекаючи, доки він піде.

—Ось це я все ж зніму. —він смикнув ланцюжок на моїй шиї, без жодної краплини жалю рвучи його.

—Це подарунок Лютика! —мов ображена дитина запищала, підіймаючись.

—Щось із цим подарунком не так. Я жодного разу не відчув небезпеку поруч з тобою, а він з’являється відразу ж. Або за допомогою цього, —чоловік помахав блакитним камінчиком у мене перед очима, хмурячись. З ним зараз краще не сперечатись, собі ж дорожче. —блокував браслет. Або... в тім, тобі це знати не треба.

Нічого більше не пояснюючи, Густав розвернувся та почав швидко віддалятись від мене.

А мені так хотілось зупинити його, крикнути, що ми усе владнаємо. Разом.

Але замість цього з горла зірвався схлип, жалюгідний, скрипучий схлип.

Виходить, я сама все собі придумала? Хіба ж він говорив так легко про мою подальшу долю, якби кохав? Ні! Густав дуже швидко та легко відмовився від мене. Дуже швидко.

Яке там кохання? Я все сама надумала, а зараз ще й ображаюсь.

Як я дійшла до дверей своєї кімнати, я навіть не пам’ятаю, але варто було дверям прочинитись, як я завалилась на підлогу, не в змозі навіть вдихнути. А якщо це кінець?

Здавалось, що увесь світ тисне на мене, навіть сукня повільно, але впевнено здавлює моє горло.

На щастя, дівчат не було, як завжди, допомагають Аріель. Тому перших декілька годин я змогла достатньо так порюмсати, жаліючи себе. Завтра почну діяти та подумаю, що буду робити, але не сьогодні. Сьогодні я просто посплю.

Скинувши тісну сукню та натягнувши нічну сорочку, я повільно залізла на своє ліжко та вкрилась з головою ковдрою.

Пам’ятаю, як прийшли дівчата, стараючись не розбудити мене. Як шепотілись, виясняючи, що сталось. Але ніхто не наважився зачепити мене, за що я їм дуже вдячна.

Трохи більше двох тижнів ми дуже мало спілкуємось. Вони завжди разом, а я відмовляю в усіх прогулянках та вечерях разом. Надто вже я зайнята була увесь цей час. Так захопилась своєю репутацією серед дракониць, що забула про єдиних вірних подруг. Та й слова Густава не давали спокою, хтось з них є зрадницею. А якщо він помилився?

До самого ранку я не стулила очей, і з кожною хвилиною на душі ставало ще важче, ніж було. Сотня велетенських каменів тиснули на груди, здавлюючи ребра міцним кільцем.

—Ріш... —тихо прошепотіла Ци, повисаючи над моїм ліжком. —Вже ранок. Ти не встаєш. Все добре?

—Так. —хриплим голосом мовила, навіть не повертаючись до ельфійки обличчям.

Декілька секунд я чула шурхіт, а потім те, як гримнули двері кімнати.

Залишившись на одинці, я знову дала волю емоціям. Спочатку я тихо схлипувала, стираючи солоні краплинки простирадлом, але вже через пару хвилин не могла себе зупинити. І чому я знову соплі розвісила? Я ж можу погодитись, стати дружиною Густава, жити собі тут і горя не знати. Але доведеться змиритись із тим, що додому я не повернусь.