Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Винних знайшли відразу, тому тепер вони всі сидять вдома і сушать сльози. Після цього ніхто не наважився й пальцем мене зачепити, але в столовці частенько вигукують образливі словечка.

—Які в тебе плани на сьогодні? —поцікавилась Зура, намагаючись красиво випустити клубочок диму. Знала б вона, як це з боку виглядає...

—Відпочину. Єдиний вихідний, як не як.

—Мені треба нова сукня. —ну, я так і знала. Її зовсім не цікавить те, які у мене плани.

—Звернись до наших швачок, нехай допоможуть. Або ж запишись до мене.

Так так, тепер до мене можна лише по запису. Багатьом сподобались мої роботи, і тепер майже кожна по вихідним світиться у моїй сукні. Записи забиті на три дні вперед, але більше семи людей на добу я не беру. Картель і Натаніель й так бідолашні скоро скаржитись на мене почнуть.

—Я?

—Ти.

—Записатись? —або вона мене зараз викине звідси, або ж дійсно голову відкусить.

—Записатись. Так, Зура. Записуйся або йди до наших швачок.

Дівчатка поруч притихли, доки їх подружка пропалювала у мені дірку.

—Рішааа... —відразу ж змінилась в обличчі, надуваючи губи. —Ну візьми мене сьогодні.

—Не можу, люба. Не можу. Мені вже час.

Я підійнялась з місця, взагалі не розуміючи, навіщо сюди прийшла.

—Ну та й вали! —гукнула вслід дракониця, проводжаючи мене своїм писклявим голоском.

Істеричка, що з неї візьмеш?

Я посміхнулась, дивлячись на ніжну квіточку під стінкою академії, а потім нахилилась аби зірвати.

Хтось різко смикнув мене за руку, але й пискнути не дав, затуляючи рота рукою.

—Чш, це я. —тихий шепіт знайомого голосу заспокоїв, але ще більше розбурхав давно сплячих метеликів у животі. —Кивни, якщо зрозуміла.

Після впевненого кивка, Густав повернув мене обличчям до себе та почав посміхатись, та й я не відставала.

—Дай но подивлюсь на тебе. —він проводив долонями по моєму волоссю, змушуючи мене сміятись.

—Ми всього місяць не бачились.

—Всього? Ти чому відмовлялась приходити до мене?

Неха думки читає й не змушує мене відповідати. Я ж не хотіла не тому що не хотіла, тобто... а чорт із ним. Нехай просто цілує мене.

Фиркнувши, Густав за лічені мілісекунди вп’явся в мої губи, блукаючи руками по хребту. Як же довго я чекала на це, хоча, якщо подумати, сама винна.

Два тижні тому я вирішила, що відмовлюсь від цих почуттів і повернусь додому, але відстань лише зміцнила наш зв’язок, тому боюсь, що додому я не скоро. Можливо, взагалі ніколи.

Я тихо пискнула, варто було долоням Густава опуститись на мої сідниці.

—Це ще що таке? —відтягуючи краєчок трусиків, запитав.

—Звикай, любий. Тепер майже усі в такому ходять. —не без задоволення мовила, посміхаючись. —У ваших панталонах спекотно, а у цьому комфортно!

Щось у його погляді змінилось, як і у діях. Він обережно розправив мою сукню та відійшов на крок, зводячи брови.

—Мене не буде цього тижня.

—Що? Чому? —важко прощатись після того, як не бачились місяць. А ще важче відпускати його, здогадуючись куди. —Але... через два тижні бал!

—Я планую повернутись до цього часу. Прошу тебе, будь обережною. Не сунь носа туди, куди не просять і сиди тихо. —він увесь час обертався, неначе боявся, що хтось зможе почути нас.

А я, мов робот, безпристрасно дивилась на нього й не могла повірити власним вухам.

—Це через...

—Так. —не даючи договорити, перебив. Не може бути. А якщо усе закінчиться, так і не почавшись? На очі почали накочуватись сльози, а горло стискати лещатами. —Ріш, я повернусь.

Густав зробив крок до мене та обережно підійняв руками підборіддя.

—А якщо не повернешся? Це війна, Густав!

Він посміхнувся наймилішою посмішкою, ще більше шматуючи моє серце.

—Гаразд. —я ковтнула образу, що навіть дихати не давала, вкотре повторюючи: “Холодний розум, вільне серце.” Лише так я зможу опанувати себе. —Коли відправляєшся?

—Цієї ночі.

—Що? —надто голосно вигукнула, знову починаючи задихатись від обурення. Він не може так просто піти! Невже не розуміє, наскільки усе серйозно? Нехай би почекав, доки король одужає, так ні!

—Прошу тебе, будь обережною. Гаразд? —він знову линув до моїх вуст, жадібно впиваючись у них. На мить мені навіть здалось, що я відчула гіркий смак розлуки, який доведеться важким тягарем нести нам двом.

—І ти будь обережним... —намагаючись стримати схлипи, мовила. Я вчепилась за його руки, що тримали моє обличчя, мов за останню соломинку. А раптом передумає? Раптом не залишить мене і буде тут? Мене ж вб’ють, як тільки дізнаються, що Його Високості немає.

—Ніхто тебе не чіпатиме. —прогарчав, трохи відсторонюючись. —Я хочу, аби ти цей тиждень провела в палаці. Там безпечніше.

Він це зараз серйозно? Але ж... від академії до палацу рукою подати.

—Ні, я так не можу. Без тебе мені там не місце.

Одна Аліса чого варта. З’їсть і кісточки не виплюне. Усе те, що зараз відбувалось, нагадувало якусь кошмарну драму із фільму, під час яких я любила фиркати та сміятись, мов дурепа. Але зараз, чітко відчуваючи біль кожною клітинкою тіла, мені зовсім не до зітхань та жартів.

—Нічого серйозного не сталось... —спробувати зробити з мене ідіотку, але тут же зупинив потік слів, зустрівши мій похмурий погляд.

—Армія драконів це нічого серйозного, так?

—У нас теж є армія.

—Мізків у вас нема. —я з пересердя стукнула Густава по лобі, за що отримала болючий укус за шию. —Ти що робиш? Боляче!

—Я довіряю тут лише Лютику. Він буде поруч із тобою, тому можеш сміливо звертатись до нього, раптом що. Через тиждень повернусь.

Він знову посміхнувся мені, змушуючи розридатись прямо тут. Ну чому усе відбувається саме так? Якби я знала... та я б жити до нього переселилась, знаючи, що так швидко доведеться прощатись.

—Тобі ніхто не заважає зробити це після мого повернення або хоч зараз. —обережно стираючи солоні сльози з моїх щік, мовив. Ось ця його самовпевнена посмішка дико дратувала! Тут таке горе для всієї країни, а він посміхається. Дурень!