Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Ну і що знову сталось? —почувши награно втомлений голос Ванесси, я підскочила з ліжка, дивлячись на неї здивованими, почервонілими очима.

—Ти... що тут робиш?

Декілька секунд ми дивились одне на одного, але потім дівчина злізла зі свого ліжка та зручно вмостилась на нижньому поверсі, плескаючи долонею поруч із собою.

От як не любити її? Про таку подругу я лише й мріяти могла. Ще й Густав... про зраду він торочить. Та він помішаний на цьому, от і видає бажане за дійсне.

Шморгнувши носом та закутавшись у ковдру, я злізла зі свого ліжка та сіла поруч з Ванессою, що тут же обійняла мене.

—Розповіси?

До горла підступив черговий ком болю, але я вперто глитнула.

—Вчора Густав запропонував стати його дружиною.

Ванесса тут же відліпила мене від себе, хапаючи за плечі та здивовано дивлячись у вічі.

—А ти що?

—А я що? Сказала, що не змирюсь із його “гаремом”. Та й якби змирилась... я додому хочу.

Я знову схлипнула, опускаючи голову. От як вибрати між коханням та рідною домівкою, рідними? Раніше мені здавалось, що вибір тут однозначний, але тепер... настільки важко мені ще не було.

—Ріш, але ж не все втрачено. Якщо Густав дозволить, ти зможеш повернутись додому на декілька днів. А потім знову сюди.

—Ми вже говорили про це! Або я тут, або там. Інших варіантів не буде.

Ванесса знову притиснула мене до себе, дозволяючи ще трохи намочити її сукню, але потім почала давати добрячих стусанів, ніби то не гоже мені носа вішати.

На заняття ми, звісно ж, спізнились, але побачивши мій зовнішній вигляд, професорка Доротті нічого не сказала і навіть не покарала.

Я сіла біля Моні, котра, як завжди, мило посміхалась мені, а потім почала розмірковувати. Якщо я все ж зібралась додому, потрібно допомогти Густаву. Нехай допомога буде не значною, але хоч щось.

Луїс... чомусь я й досі впевнена, що зрадник саме він, але Густав до останнього не вірить. Потрібні докази? Будуть. Поки й сама не знаю, що для цього зроблю, але докази будуть.

Я сиділа, мов у тумані, зовсім не слухаючи професорку. А як тільки почула “Вільні.” - перша всіх побігла до кімнати, мріючи плигнути у своє ліжко.

Але, на жаль, не судилось моїм планам втілитись у реальність. Біля жіночого крила чатував Люцій, ходячи з кутка до кутка. Побачивши мене, він трохи підбадьорився, махаючи рукою.

Його ще не вистачало...

—Лютик? Яким вітром? —я натягнуто посміхнулась, стаючи на безпечну відстань, яку чоловік поспішно скоротив.

Його погляд опустився на мою шию, після чого густі брови трохи насупились.

—Це... Густав забрав ланцюжок.

—Он як... значить, здогадався.

—Здогадався про що? —я невтямки дивилась на його вираз обличчя, прокручуючи в голові усе щойно сказане.

Густав казав, що камінь на ланцюжку міг блокувати... тобто, він думав, що зрадником є Люцій?

Помітивши у моєму погляді іскру розуміння, чоловік з силою смикнув мене за зап’ястя, дивлячись у вічі. Світ почало немов пеленою вкривати, єдине, що я бачила — вертикальні зіниці, що заволочували у свій вир.

Не може бути... тобто зрадником є Лютик?

Коли ноги стали наливатись свинцем, я трохи прикрила повіки та обм’якла в руках дракона.