Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко
До Макара з Дариною розвернулась світловолоса, з видовженим каре, жінка, яка сиділа за столом, попиваючи зелений чай. Вдягнена була у вкорочені бавовняні штани білого кольору і бежеву блузку на запах. До болю знайома чиста блакить і мигдалевидний розріз очей вмить заполонили увагу дівчини. Та це й усе. Решта краси Макарові, мабуть, дісталась від батька. Жінка просіяла на вигляд сина.
– Хотіла б тобі побажати доброго ранку, але, боюсь, уже пізно для цього, - встала йому назустріч, щоб обійняти.
– Побажання доброго дня я теж приймаю, - стримано всміхнувся до матері і дозволив себе обійняти з поцілунком у щоку.
– То ти нарешті дослухався моєї поради давати собі більше часу на відпочинок чи це така одноразова акція - відволікся на чергову… розвагу? - жінка врешті звернула увагу на дівчину, що несміло тулилась до Макарової руки. Не перша, яку доводилось тут зустрічати, але не схожа на попередніх. Ті зазвичай поглядали зверхньо і поводились нагло, наче вже господині в цьому домі. Впевненість у своїй надзвичайності і здатності легко заарканити найзавиднішого холостяка викликали тільки жалість. Жінка бачила, що дівицям вмінь і краси не позичати. Це була дієва зброя в арсеналі зваблення, але точно не стосовно того, хто апріорі не збирався заводити стосунки.
Та ця, що так несміливо і схвильовано поглядала своїми великими сірими очима, тулячись і ховаючись за його плече, не була схожою на звичних пасій.
– Мамо, - твердо і з пересторогою в голосі звернувся Макар, бо вже відчував, до чого та хилить, - це Дарина, - обійняв дівчину за талію і заставив порівнятися з собою. Потім глянув у розгублені сірі очі і продовжив. - А це Світлана Вікторівна - моя мама.
– Приємно познайомитись, - змогла витиснути з себе скупу посмішку дівчина, дивлячись на ефектну жінку навпроти, яка з підозрою поглядала на неї.
– Мені теж, Дарино, - відповіла стримано, але наче з полегшеним видихом, і простягнула долоню для привітання. Досі син не знайомив її ні з ким і цей жест про щось, та й свідчив. - До речі, завжди мріяла про доньку, яку планувала назвати Даринкою, але Бог послав мені двох зірвиголів.
Дівчина пирснула смішком на люблячу іронію матері.
– Скільки знаю Макара, то ніколи б не подумала, що в дитинстві він був шибеником, - відповіла Дарина, заховавши здивування і веселість за ніяковістю.
– Скільки знаю? - брови пані Світлани видавали крайню ступінь здивування. - Ви давно знайомі? - глипнула й на сина.
– Так, мамо, ми знайомі ще зі школи, - відповів Макар і перевів тему. - І давайте вже снідати, бо зараз почнуться історії, як ти мене до горшка привчала, а така ганьба нікому не треба, - він поцілував Дарину у скроню і пішов до холодильника, куди раніше Марія поклала привезений з ресторану пакет.
– Мені треба! - почув радісний вигук позаду, на що тільки виразно закотив очі і захитав невдоволено головою
Пані Світлана спинилась на півдорозі до свого крісла. Задивилась з цікавістю і подивом на взаємодію молодих людей. Не чергова синова забавка - це очевидно. Навіть вогник надії зажеврів у зраненій душі жінки, але зразу ж погас. Він заради цієї дівчинки, що так самозабутньо зараз дивиться на нього і сміється, викладаючи разом з ним контейнери, не змінить своїх переконань. Жінка дивилася на свого сина і по його лагідному, зачарованому погляду, зверненому до дівчини поряд, чітко розуміла, що заради неї тим паче не передумає.
“Ігоре, Ігоре, чого ж ти так жорстоко покалічив долі наших синів? - зітхнула подумки, сідаючи за стіл”.
За сніданком Світлана Вікторівна таки розповіла про дитячі витівки своїх хлопців - чи, скоріше, одного з них. Як би дивно це не звучало, але до років п’яти-шести Макар був ще тим непосидою і постійно витворяв якісь пакості. Данило ж дитиною був спокійною, але потім хлопці наче помінялись тілами і характерами.
За розмовою, спогадами, розповідями, початкова атмосфера настороженості і невдоволення матері Макара зійшла нанівець. Дарина розповіла історію їхнього з її сином знайомства, але про більше - те, що вони, наприклад, одружені, не розповідала. Якщо Макар вважатиме за потрібне, то нехай сам це зробить, але, зважаючи на тимчасові умови їхнього шлюбу, розповідати сенсу не було.
– Я чого прийшла, власне, - згадала Світлана Вікторівна по завершенні сніданку, коли молодь взялася збирати посуд в посудомийку. - Макаре, наступного тижня день народження в Маргаритки і Лілічки. Сподіваюсь, ти не забув і об’явишся?
– Я гадав, ти прийшла, бо за мною скучила, - подразнив матір. - Втім можеш не переживати. Ксенька мені дзвонила - питала, чи можна організувати свято в моєму ресторані. І про племінниць я не забуваю.
– Я одним пострілом двох зайців, - відповіла теплою посмішкою на його добродушну іронію. За тим зітхнула і, впевнено поклавши долоні на стіл, взялася вставати. - Ну гаразд, сину. На святі побачимося, - і до здивування всіх додала. - А ти, Дарино, теж приходь. Ксенька і мої онучки раді будуть познайомитись з тобою.
Дівчина розгублено глянула на пані Світлану, потім на Макара з німим запитанням.
– Ми прийдемо вдвох, - кивнув упевнено чоловік на щире бажання і пропозицію матері. Він і сам цього хотів. Хотілося познайомити Пташку з найріднішими. Хотілося назвати її своєю і заявити на неї права. Знав, що не треба так, не може собі цього дозволити і навіть не думав колись робити, але якщо вже так складаються обставини, то він скористається можливістю - допустить цю маленьку слабкість.
