Я заберу свою дочку - Олександра Багірова

Веніамін не ображав маленьку, але й не приділяв їй особливої ​​уваги. Тим паче, він оплачував лікування, як з'ясувалося, не до кінця. І мені треба якнайшвидше знайти гроші. Борг у клініці сам себе не сплатить.

І точно я не звернуся по допомогу до цього! Він небезпечний. Втирається в довіру до моєї дочки, дає незрозумілі обіцянки! Приписав собі батьківство мого сина! Чим більше думаю, тим більше закипаю. Маячня!

А що далі від нього чекати? Які справжні мотиви?

Дивлюся, як вони обіймаються і на душі кішки шкребуть. Хочеться притиснути свою дівчинку. І заборонити нахабі навіть дивитися в її бік. Тільки не можна лякати Надійку. Тому мовчки спостерігаю за їхньою «ідиллією».

- Приїхали, - промовляє мужик, - Ось твій новий будинок, - допомагає дитині вийти з машини.

- Ого! Хороми! – у дитячому голосі непідробне захоплення. – Як у принцеси!

Дім і справді схожий на замок із доброї казки. Великий, світлий, величезний. У нас із Веніаміном був набагато скромніший. Але там був затишок! Я його своїми руками творила. А тут усе чуже, вороже.

Нас зустрічає цілий штат прислуги. Розгублено озираюся по сторонах. Навіщо цей цирк? Надюша плескає в долоні, на обличчі посмішка. Як би потім її не спіткало розчарування. Треба з ним поговорити віч-на-віч. З'ясувати усе. І бігти, тікати, поки це не зайшло надто далеко.

Костянтин представляє мені лікаря та двох медсестер. Показує обладнану для дочки кімнату. Він що скупив магазин іграшок? Такого розмаїття я не бачила навіть на прилавках магазинів.

- Це все мені? – пищить від захоплення дочка.

- Тобі, - усміхається їй у відповідь. - Щоправда, не встигли зробити ремонт. Але це навіть на краще, сама зможеш вибрати інтер'єр і колір - вони балакають, немов знайомі сто років.

Він реально підготувався. Тільки навіщо? Нехай підсвідомо я й розумію, шкоди дитині він не завдасть. Але… це все одно станеться! Дочка звикне, повірить у його маячню. А далі знову розчарування.

Поговорити одразу не виходить. Нас кличуть на обід. На столі неймовірні страви. Я навіть таких назв не знаю. Від запахів паморочиться в голові.

- Тобі треба добре харчуватися. Потім необхідно перевіритись у фахівця, – заявляє менторським тоном, накладаючи мені у тарілку різноманітні делікатеси.

- Сама розберуся, - сердито гарчу.

Але все ж таки доводиться визнати, харчуватися нормально мені дійсно треба. І голодом я покараю свого сина. Тому беруся за їжу. Не помічаю, як з’їдаю все, що було на тарілці. Нереально смачно! Може, я просто довго не їла?

Надюшка з незнайомцем весело розмовляють. Жартують. Я мовчу. Чекаю, коли зможу висловити самовдоволеному індику все.

- Квіточко, підеш з тіткою Нелею до себе в кімнату, нам з мамою треба поговорити, - лагідно звертається до дочки.

Малятко киває.

Я стискаю руки в кулаки. Готуюсь до атаки.

- Йдемо, - показує рукою на коридор.

Іду за ним. Навіть не дивлюсь по сторонах. Нема мені справи до чужої розкоші. Приводить мене до свого кабінету. Пропускає усередину. Зачиняє двері.

- Завтра приїде лікар із Німеччини, займемося її реабілітацією, - заявляє та проходить до столу.

- Навіщо ця вистава? Які інтереси ви маєте? Бажаєте насолити моєму чоловікові? Або хочете оплати натурою… як той лікар… – не збиралася я так починати розмову.

Слова самі зриваються з губ. Моторошні спогади ще дуже свіжі. Рани від них кровоточать.

- Який лікар? Яка плата? – хрипкий голос обвивається навколо мого горла. Костянтин нависає наді мною. Очі темніють. Насувається буревій.

- Не має значення! – відвертаюся.

Ще не вистачало виливати перед ним душу.

- Любо, - обережно бере мене за підборіддя і повертає до себе. – Що сталося у лікарні? - запитує спокійно, але сірі очі застилають грозові хмари.

Він тримає чіпко і при цьому ніжно. Тільки не вирватись. Пальці гарячі, обпікають. Вони залишають мітки. А от у очах холод. Дикий, хвилюючий контраст.

- Лікар пропонував мені допомогу в обмін на ліжко, - його очі чорніють, там скупчується непроглядний морок. А я, як загіпнотизована, продовжую викладати все. – А ще він запропонував знайти покупців для моєї дитини… – мене трясе від холоду та огиди, щоки печуть від сліз.

- Він дізнався, що чоловік із тобою розлучається, виставив рахунок за лікування, і вирішив скористатися твоїм становищем, я правильно розумію? – крижаний метал у голосі, палець другої руки втирає мої сльози з щоки.

- Взагалі-то, чоловік сам йому розповів ... Дав зелене світло, на всі ці мерзенні речі, - губи німіють. Щоки горять, вже не від сліз, від дотиків цього нестерпного чоловіка.

Його очі звужуються, навіть шкіра на обличчі темніє, жовна ходуном ходять, ніздрі роздуваються.

- Більше цього не повториться, обіцяю, - здригаюсь від ноток болю в його голосі змішаної з ніжністю. Морок. Чаклунство. Дурман. Мотаю головою. Я не дозволю запудрити собі мізки.

- Досить цих обіцянок! – штовхаю його. Потрібно розірвати тілесний контакт. У нього реальний гіпнотичний вплив на мене. - Ви теж мене привезли до себе в будинок, переслідуючи свої цілі! То що вам потрібно, Костянтине? Намагаєтеся втертися в довіру, виставляєте себе героєм, щоб потім… - схлипую, - Використати мене...

- Я хочу бути поряд зі своїми дітьми, - ніколи мені не звикнути до цього погляду. Вогняна сталь, яка пробирається у душу, сканує. І цей голос, там ні натяку брехні. Він звучить надто щиро.

Але все це брехня! Брехня!

– Це не ваші діти! Досить нести нісенітницю! – вигукую, задихаюся від безсилля та дивних емоцій.

- Люба, заспокойся, будь ласка, - робить крок до мене. Відступаю.

- Ви ще гірший! Навіть лікар, він говорив прямо про свої наміри. А ви як павук, обплутуєте павутинням. Втираєтесь у довіру до моєї дочки. Досить! Ми на цьому закінчуємо. Я з Надїєю негайно залишаю ваш будинок! – прямую до дверей. – Дякую за обід.