Я заберу свою дочку - Олександра Багірова

- Мамо, хто цей дядько? - Дочка з усмішкою киває на незнайомця. Вона його зовсім не боїться.

Якби я знала, що відповісти.

- Я твій батько, - заявляє незнайомець.

- Щооо?! – у мене очі ледь не вилазять із орбіт.

Який номер телефону психіатричної лікарні? Він точно збожеволів!

- Дурниці. У моєї дочки є батько, - мій голос тремтить. Панічний страх паралізує.

Потрібно рятуватися! Бігти!

- Ти мій загублений тато? – радісно вигукує дочка.

Ось зараз я готова його прибити! Навіщо молоти такі нісенітниці при дитині?!

- Надюшка, дядько просто прийняв тебе за іншу дівчинку, - кидаю на нього гнівний погляд.

На хвору мозоль настав. У доньки нав'язлива ідея, що її шукає батько. Вона часто розповідає мені свої сни. Там неодмінно є «загублений тато». Надюшка реально чекає. Це тягнеться ще з періоду її жебракування на вулиці. Коли я її забрала вона щоночі шепотіла: «Тату, забери мене!», і боялася спати, тремтіла та обливалася сльозами. Нам довелося довго боротися з кошмарами, що мучили її маленьку і поранену душу.

- Тато тебе знайшов, Надія, - присідає навпочіпки і проводить тремтячою рукою по волоссю моєї дочки.

- Я знала! Так чекала! - шепоче малеча і зачаровано дивиться на нього.

Це вже перебір!

- Дитина після операції! Що ви творите? – гарчу крізь зуби.

Послати б його! Так не можу, маленька поруч. Донька вірить гаду! Слухає його нісенітниці! Неймовірно! Потрібно це терміново припинити! Ненависть здіймається в мені лютою хвилею! Їхні ніжні погляди один на одного бісять!

- Я вже домовився з фахівцем із Німеччини. Він завтра буде у столиці, – заявляє, навіть не дивлячись на мене.

Наче я пусте місце! Він усе вирішив! А моя думка не має жодного значення!

Ще ці дивні заяви! Як на них реагувати? Неадекватний псих! Ворог! Материнський інстинкт б'є тривогу. Дивний чоловік мене лякає. Я повинна захистити дочку!

– Ви самі розумієте, що кажете? – ледве стримую лють. – Ви взагалі хто такий?

- Костянтин Огнєв, - у голосі зневага.

Це ім'я мені нічого не говорить. Але тепер я знаю, як звати ворога.

- Мамо, тато мене знайшов! - Надюшка широко посміхається. Стільки теплих емоцій на обличчі дитини.

І до кого? Ось до цього неадеквату? Він дуже багато знає. Слідкував. Навіщо? Які мотиви?

Треба тікати!

- Нам вже час! - Легко тягну руку дочки на себе. Треба розірвати їхній візуальний контакт.

Мене дратує їхнє дивне тяжіння один до одного.

- Ти ж більше не пропадеш? - з надією в голосі запитує дочка.

- Ніколи. Я тепер завжди буду поряд, – впевнено заявляє незнайомець. - А ти, - зневажливий кивок у мій бік, - Навіть не думай сіпатися, - голос проходить холодним лезом по шкірі.

Жорсткий контраст, ніжність до моєї дочки, та неприхована ненависть до мене. Він, як звір, готовий накинутися і розірвати.

- У мене тепер два тата! - схиляє головку набік маленька.

Костянтин кривиться, ніби від зубного болю. Віни на міцній шиї здуваються.

- Жити будеш зі мною. Я тобі таку кімнату приготував, - підморгує Надії. Мені ж дістається хижий оскал.

А я продовжую задихатися від безсилої люті. Як врятуватися? Якщо закричу, покличу на допомогу, налякаю дитину.

- Мама ми ж поїдемо? - дочка дивиться на мене, а в очах стільки захоплення.

Дивна річ, але у малечі і цього мужика дуже схожі очі. У Надюшки вони світліші, але в цілому схожість складно не помітити. Це ні про що не каже! Зупиняю себе.

Навіть якщо на хвилину припустити, що це правда… Тоді тим більше не можна і на гарматний постріл підпускати цю людину до дівчинки.

Який нормальний батько дозволить, щоб його дочка жебракувала на вулицях? Я не знаю, хто біологічні батьки Надюшки. І знати не хочу. Так вчинити з власною дитиною! Прибити їх мало!

- У дядька зараз справи. І у нас вони є, - голос тремтить. Мене б'є. - Пішли, квіточко.

Дочка йде за мною. І з жалем озирається на чоловіка.

- Ви їдете до мене, - хрипкий голос паралізує.

- Ні! – вигукую. Зриваюся. - Відчепіться від нас, - шепочу одними губами.

Він дуже повільно робить крок у наш бік. Звір вистежує здобич. Сталеві очі пробираються в душу. Неможливо розірвати зоровий контакт.

- Сідайте в машину, - жорсткий наказ.

– Навіщо ви розказуєте дитині подібну маячню? Це не іграшки. Вона вам вірить! – намагаюся звернутися до його здорового глузду.

А чи він у нього є? Дуже сумніваюся.

- Я більше скажу, - нахиляється і шепоче мені на вухо, - Тут живе, - вказує на мій живіт, що ледве округлився, - Мій син.

- Ви ненормальний, - не питаю, стверджую. – Я вас уперше бачу! – по хребті струменить холодний піт.

- Тепер я надовго у твоєму житті, звикай...

Слова проникають під шкіру, впиваються гострими голками. Він реально вірить у те, що несе. І я з жахом розумію – незнайомець так просто не відчепиться.

- Цього ніколи не буде! - з усієї сили відштовхую його.

Не виходить усвідомити всі ці шокуючи події! Пелена люті застилає очі.

Гад користується моїм збентеженням. Він дуже дбайливо підхоплює мою дочку на руки і допомагає їй сісти в машину

Що мені лишається робити? Приречено плетусь слідом. І подумки бажаю, щоб він провалився крізь землю.

Неадекват забирає в мене валізу. Кладе її у багажник. Дочка із захопленням розглядає розкішний салон. А я сідаю поруч, істерично шукаю вихід з безглуздої та небезпечної ситуації. Машина зривається з місця та везе нас… Я не знаю, що там попереду…