Я заберу свою дочку - Олександра Багірова

- Болить? - ніжно торкаюся її плеча.

- Трохи, - піднімає голову і чудернацько морщить носик.

Надюша рідко скаржиться. Страшно це казати, але вона звикла терпіти. Коли я її знайшла, маленька дуже шкутильгала. І при цьому стояла навколішки в мороз. Мала перелом стегна, який неправильно зрісся.

Страшно згадати, через яке пекло ми пройшли, доки відновлювали ніжку. Як не прикро визнавати, тоді нам допоміг Павло Аристархович. Гроші на лікування дав Веня. Понад рік донечка промучилась, не все йшло як треба, були ускладнення.

- Мій ти скарб, - цілую її в носик.

- Матусю, чим ти засмучена? – дивиться на мене допитливо. Зовсім не дитячим поглядом.

Вона подорослішала надто рано. На очі знову навертаються сльози.

- Уже все добре, ти ж зі мною, - усміхаюся.

- Як мій братик? – кладе здорову ручку на мій живіт.

- Чудово! Вже хоче побачити свою сестричку, - серце щемить від ніжності.

Почуття провини гризе с середини. Ніколи собі не пробачу! І Веніаміну теж! Я потрапила на збереження до лікарні. Надя залишилася з чоловіком та нянею. Я сама вибирала її. Стільки рекомендаційних листів, величезний досвід роботи. А в результаті жінка не впоралася, недодивилася. Дочка впала із вікна другого поверху. Підсумок – травматичні ушкодження плечового сплетення з відривом рухових корінців.

Права рука не рухалася. Знадобилася операція, яка не гарантувала позитивного результату. Але все пройшло добре. Навіть краще, ніж очікували. Тільки тепер потрібні гроші на реабілітацію. Потрібно заплатити Павлу Аристарховичу. Де взяти гроші?

Веніамін, будь він неладний! І з його вини все сталося! Він обіцяв бути вдома. А сам поїхав на добу.

Швидше за все, до своєї коханки. Але це я зараз розумію. А тоді я йому вірила. Адже він врятував мене у безвихідній ситуації. Надюшу допоміг удочерити та відвоювати у тих страшних людей. Цими вчинками чоловік схилив мене до себе.

- Ми дуже чекаємо на малюка! – стискає мою руку. Сріблясті очі сяють. – Я тобі допомагатиму!

Сумно зітхаю. Згадую мерзенні речі, яких наслухалася від лікаря та чоловіка. Таке говорити про дитину! У них є хоч щось людське?

Сьогодні моя віра в людей остаточно знищена. Більше ніколи нікому не повірю.

- А чому ти з валізою? - запитує маленька.

- Спи, квіточко. Потім розповім, - цілую її в щічку.

Коли придумаю, як м'якше піднести жорстоку правду.

Вкладаю дочку. Сама лягаю на сусідньому вільному ліжку. Добре, хоч Павло Аристархович не вигнав. Після того, що трапилося, не сумніваюся, він на будь-яку підлість здатний.

Заснути не виходить. Думки не дають спокою. І цей біль… він проникає у кожну клітину. Судомами зводить тіло, серце кровоточить. Я як випалена пустеля. Навіть сліз немає. Одна проти цілого світу. І я повинна вистояти. Заради своїх дітей. Дати їм найкраще. Тільки як це зробити?

Вранці Надюшу виписують із лікарні. Медсестра дає поради. Багато чого раніше говорив і Павло Аристархович. Як доглядати малюка, я знаю.

Але де ж взяти гроші? Як розрахуватись з клінікою? Прикрас у мене нема. Чоловік ніколи мені нічого не дарував. Залишилося лише колечко від мами. Пам'ять… Але навіть якщо здати його до ломбарду – це не вирішить проблему. Одна надія на фонд.

Ще треба десь знайти квартиру. Готель – дуже дорого. Спочатку думаю переночувати в Іванни. Вона не відмовить. Можливо, мені доведеться зовсім знахабніти і попросити грошей у борг.

Подруг у мене нема. Я весь свій час присвячувала сім'ї та роботі у фонді. Тільки з Іванною ми потоваришували. Вона працює зі мною. І ще вона дружина найкращого друга Веніаміна.

Коли сідаємо в таксі, погляд чіпляється за білу іномарку. Ніколи не звертала на подібні речі уваги. А тут на кілька секунд застигаю. Автомобіль виглядає як яскрава біла пляма на сірому сумному фоні. От би й мені знайти світло наприкінці чорного коридору.

Дорогою Надюшка дивиться у вікно із захопленням. Моя дівчинка ... вона вміє знаходити прекрасне в повсякденних речах.

- Мамочко, дивись, ці крапельки на склі схожі на серце, - показує пальчиком.

- Так ... це дощ тобі шле привіт, - посміхаюся, ковтаючи сльози.

- Тато на нас чекає? Я так скучила! – радісно вигукує.

Здригаюсь. Як пояснити дитині, що татові ми більше не потрібні?

На щастя, відкласти неприємну розмову допомагає таксист. Він під'їжджає до фонду. Зітхаю з полегшенням та розплачуюся.

На вулиці посилюється дощ. Чомусь обертаюся. Погляд знову чіпляється за білий автомобіль. Той самий, що й біля клініки. Дивно…

Втім, мені якась різниця. Пересмикую плечем і швидше біжу до будівлі, щоб не промокла дочка.

Дорогу мені перегороджує охоронець.

- Любов Павлівно, вибачте, - тушкується, ховає погляд, - Але в мене суворий наказ вас не пропускати.

– Що? – ошелешено перепитую.

- Я людина підневільна, - знизує плечима. - Мені сказали, що ви тут більше не працюєте.

- Навіть якщо не працюю, то чому не можу пройти? Забрати речі… з'ясувати причини… – розгублено шепочу.

Вже повинна звикнути до ударів. А ні... знову біль. Там дітки, яким потрібна допомога. Фонд став величезною частиною мого життя. І тепер у мене без наркозу виривають шмат серця.

Могла ж передбачити такий результат. Веніамін співзасновник фонду на пару з чоловіком Іванни.

- Мамочко, все погано, так? - з тривогою в голосі цікавиться донька.

- Все чудово, квіточко, - бадьоро відповідаю.

На що у відповідь отримую докірливий погляд. Надюшку не проведеш. Вона дуже добре все відчуває.

- Маленькі проблеми, але ми з ними впораємося, - відразу виправляюся.

Помічаю постать нашого головбуха.

- Захаре Андрійовичу! – кричу і махаю рукою. Привертаю увагу.

Озирається, дивиться на мене зацьковано. Але все ж таки підходить.

- Любочко, пробач, - шепоче мені на вухо. – Але ти краще це… йди. Так треба для всіх...