Я заберу свою дочку - Олександра Багірова

Не хочу його відкрито посилати. Не можна зараз цього. Мені нема чим заплатити за лікування. Мені потрібна ця відстрочка. Але я ніколи не прийму принизливих умов.

- Голубонько, - бурчить мені в потилицю. – Прийшов час відкинути зайву скромність. Я не скривджу. Буду ніжним, – кладе руки мені на плечі.

Разом із огидою накочує паніка. Його руки, як слизькі щупальця. Вони тягнуть мене на дно болота.

- Павле Аристарховичу, прошу, давайте не переходити межу, - скидаю його руки. Піднімаюся зі свого місця. - Я вагітна! - голос зривається.

- Це просто чудово! - він як шакал насувається, я відступаю. - Вагітність розкриває в жінці пристрасть, - висовує кінчик язика. - Прокидається голод. І я вам допоможу його вгамувати, - хапає мене за руку і притягує до себе.

Відштовхую його. Паніка надає сили. Він божевільний!

- Не торкайтеся до мене! Ви лікар! Схаменіться! – навмисно підвищую голос. Нехай нас почують!

Він завмирає. Морщить ніс. Проводить рукою по бороді.

- Вирішила в недоторкану пограти? Ціну собі набиваєш? - переходить на «ти». У голосі зневага.

- Ви склали невірну думку про мене. А тепер вибачте, я піду, - прямую до дверей. Але він знову хапає мене за руку. Стискає до болю.

- Останній шанс, дорога. Я людина шановна. Проблеми з Надією на раз вирішу. І для цього, – киває на мій живіт, – Гідну сім'ю підберу. Навіть відсоток не візьму. Весь навар тобі, - і посміхається на всі тридцять два.

Відкриваю та закриваю рот. Кожна фраза – удар під дих. Роблю вдих, а вдихаю сморід.

- Я розповім усім про вашу неетичну поведінку! Це підсудна справа! – кричу, сльози котяться з очей.

За свою дитину я готова вчепитися йому нігтями в самовдоволену пику. Запропонувати мені таке? У мене волосся на голові ворушиться.

- Хто тобі повірить? – посміхається. Я шановний лікар. А ти з валізою приперлася до лікарні. Чоловік викинув як непотріб. Я по душевній доброті хотів допомогти... А ти, - пирхає, - Істеричка…

- Гнила ви людина, Павле Аристарховичу, - з цими словами вилітаю з кабінету.

Беру валізу, яку залишила біля кабінету.

- Доба у тебе, Любо - кидає мені в спину. – Потім буде боляче.

Нічого не відповідаю. Не обертаюсь.

Мене хитає. Перед очима криваві кола. Зовсім я не розуміюся на людях. Вже вкотре наступаю на ті самі граблі. Талановитий лікар виявився безпринципним чудовиськом.

Входжу до палати.

- Мамочка прийшла! - Донька не спить. Усміхається, так щиро, радісно.

- Так, квіточко, я з тобою, - за кілька секунд підбігаю до ліжка і обережно притискаю до себе Надійку.

- Ти не хвилюйся, - втикається носом мені в плече. Все відчуває рідна… У нас із нею особливий зв'язок.

Гладжу її по голові. Не можу зупинити потік сліз. Як пробачити себе? Як її захистити? Я перед нею винна! Через мене моя донька тут опинилася.

***

- Ти її знаєш? - Наталка допитливо заглядає мені в очі.

– Ні, – відповідаю різко.

Розкривати таємниці минулого, журналістці та стерв'ятниці я не маю наміру. Вона і без того занадто багато знає.

Гіпнотизую фотографію. Не можу відвести від неї погляду. Люба… зникла безвісти… Ось точно не очікував, що вона ще колись замаячить на горизонті. Ще й у ролі дружини віника.

Не вчишся ти на помилках, Любо.

- Бліда моль, - простягає, Наталка. - Веніамін її чітко підібрав на роль лагідної дружини.

Подумки посміхаюся. Тут її журналістська хватка дає збій. Люба – фатальна жінка. На раз змінює долі людей. Ще раз у цьому переконуюся.

Тримаю емоції у собі. Не даю їм просочитися на поверхню. Минуле, як лавина, накриває мене з головою.

– Тільки не допомогло йому це. Профукав свій шанс. Тепер на його політичній кар'єрі можна поставити хрест, – продовжує свої міркування.

Мене її свербіж над вухом починає дратувати. Але й проганяти не варіант. Потрібно дізнатися подробиці. А в мене ком у горлі. Видавити слово із себе не можу.

У якому страшному сні я міг уявити, що моя дочка опиниться у Люби? У мені бореться відчуття подяки та гіркота минулого.

Добре, що вона зникла, попадись вона мені тоді в руки… навіть боюся уявити фінал…

А час нехай не лікує, але допомагає переосмислити все.

- Ти впевнена, що вона моя дочка? – питаю сипло.

- Ображаєш, - хмикає, - Я тест ДНК зробила.

Бере свою сумочку та дістає звідти аркуші паперу. Протягує мені.

Розгортаю їх. Не вірю! Невже пошуки залишились у минулому? Стільки запитань. А сформулювати жодного не можу. І подякувати Наталці треба. Скільки я міг ще кола намотувати? Їздити даремно по країні? Вона справді створила диво. Тільки чому вона мене так бісить? Раніше міг із нею розважитися. На кілька днів поїхати на відпочинок та відірватися на повну. А зараз усе як відрізало.

– Вони її з півночі привезли. Лікували довго, у дівчинки був перелом стегна. Родова травма. Вона сильно шкутильгала.

У мене на серці рани кровоточать. Така маленька, тендітна і стільки пережила. А я… щоб мене… був далеко. Ніколи не пробачу себе. Сліпий, глухий ідіот.

- Її Даша звуть? – відкладаю папери убік, знову повертаюся до фотографії.

-Ні, - хмуриться. - З чого ти взяв? Надя вона.

- Надія… - падаю у крісло.

Світ звужується до ніжного та рідного обличчя. Надю... Надія... подумки повторюю її ім'я...

Відчував. Знав. Не вірив, а серце підказувало. Теплота та біль палять душу. Нерви, як оголені дроти.

І разом із ними ненависть. До істоти, яка прирекла мою дочку на муки. Колишня дружина… отруйна гадюка. Вона відмовилася від неї у пологовому будинку. Влаштувала все так, ніби дочка померла.

Я тоді ледве з розуму не зійшов. Так чекав на її появу. А потім усі ці роки оплакував свою кровиночку.

І розіграла все майстерно, не підкопатися. Зараза!

Менше року тому дізнався, що дочка жива. Коли розкрилися всі мерзенні подробиці злочинів моєї колишньої.