Я заберу свою дочку - Олександра Багірова

Він нагадує переляканого зайця. Тремтить, постійно оглядається.

- Що взагалі відбувається?

- Ох, мене вночі викликали. Примушують гроші переказувати на незрозумілі рахунки. Погрожують… Нема чого тобі тут робити, Любонько, так краще, – каже дуже тихо.

Фізично відчуваю його страх.

– А діткам гроші перерахували? Мені ж днями схвалили. Там операції на носі… – свої проблеми відходять на другий план.

Нічого немає ціннішого за дитяче життя.

- Не світись тут... йди, - заплющує очі, опускає плечі.

Ні, ніхто нічого не перерахував. Закушую губу, щоб не закричати в голос.

Гаразд, мене вигнати! А діти до чого? Що Веніамін робить із фондом? Пахне чимось гнилим та огидним.

Захар Андрійович хороша людина. Але він наляканий до смерті і нічого мені не скаже.

- Іванна тут?

- Нема її… - хитає головою. - Ти тримайся, Любочко, бережи себе, - кидає на мене зацькований погляд і понуро йде геть.

Набираю номер подруги.

"Абонент зараз не може прийняти ваш виклик", повідомляє механічний голос.

Знову викликаю таксі. Поїду до неї. Потрібно з'ясувати все. І мені зараз потрібна допомога. Свого часу я не відходила від Іванни. Не залишила її у біді. Допомогла впоратися зі зрадою чоловіка. Взяла турботу про її маленького сина на себе. У результаті вони все ж таки помирилися.

І зараз я сподіваюсь на її допомогу. Хочу пожити в неї бодай кілька днів. Надюшці потрібен комфорт. Не діло мотатися з хворою дитиною містом.

Донька вже переживає. Запитує, допитливо на мене дивиться.

- Чому ми не їдемо додому? Тато нас хіба не чекає?

Не чекає, маленька. Він викинув нас, як бездомних кошенят. Але як тобі про це сказати?

- Тато зараз дуже зайнятий, - видавлюю з себе.

Відвертаюся. Соромно перед дитиною.

До будинку Іванни добираємось швидко. Стою біля воріт. Кілька секунд не наважуюсь зателефонувати.

Подруга виходить до мене сама. На територію не запрошує.

- Люба, ти навіщо приїхала?

- У мене тут… - просити ніяково. Поглядом показую, що треба відійти убік, щоб дитина не чула. – Веніамін розлучається зі мною. Надюшку сьогодні виписали, у фонді щось відбувається. Ой, Іванно, так усе одразу й не розкажеш. Допомога дуже потрібна.

- Мій Вітько заборонив розмовляти з тобою, - видає нахабно та піднімає голову вверх.

- Як заборонив? - задаю безглузде запитання. Знов гублюся.

– Мені проблеми не потрібні. Тож давай сама, Любо.

- Іванно, коли твій чоловік із сім'ї пішов. Я тебе не покинула! – нагадую так званій «подрузі».

- Ой, подумаєш, посварилися, - пирхає. – А зараз я його злити не маю наміру. Не втримала Веніамина, то хто тобі винен?

Кожне слово як ляпас.

- У тебе хоч крапля совісті є? - дивлюся в її очі, а там порожнеча.

- Ти маєш рацію, - зітхає. – Через охорону вам їжу передам. У нас там після сніданку залишилося.

- Нехай це буде на твоїй совісті, Іванно, - втомлено махаю рукою. Іду до дочки. – А з фондом що? - Обертаюся.

- Я там більше не працюю, - заявляє з усмішкою.

Мені нема про що з нею говорити. Беру Надюшку за руку, в іншу руку валізу, йду геть.

- Мамо… - стискає мої пальці.

- Зараз поїдемо в кафе і тааак смачно поснідаємо, - намагаюся, щоб мій голос звучав бадьоро. А всередині лише рани кровоточать.

Пішки минаємо квартал Іванни. Дістаю телефон. Знову треба викликати таксі. А куди їхати? Кафе… А що потім? Розпач навалюється важким каменем на плечі.

Через поворот перед нами з'являється той самий білий автомобіль. Зупиняється . З нього виходить високий чоловік і впивається у мене сталевим поглядом.

- Сідайте, - кивком голови вказує на відкриті дверцята машини.

Дивиться на Надюшку. Здригається, як від удару струму.

- Дякую, що пропонуєте нас підвезти, - кажу ввічливо, з побоюванням поглядаю на нього. - Але ми самі впораємося.

Незнайомець схожий на хижака, породистого та дуже небезпечного. Очі нагадують сталеву вирву, неможливо погляд відірвати. Непристойно так розглядати сторонню людину. Намагаюся подивитись убік. Нічого не виходить, продовжую безсовісно розглядати мужчину. А чоловік дивиться на мою дочку. Дивно дивиться. В очах з'являється калейдоскоп незрозумілих мені емоцій.

- Це не обговорюється. Ви їдете зі мною, – заявляє наказним тоном.

У нього чарівний голос. Як у професійного гіпнотизера. Я мало реально не сіпнулася в бік машини. І ця хрипота проходиться по нервових закінченнях. Викликає незрозуміле тремтіння.

- Вибачте, ви, швидше за все, помилились, - пробую його обійти.

Дочка тримає мою руку, але не йде з місця. З цікавістю розглядає незнайомця. Хоч не злякалася. Вже добре.

- Ні, Любов, мені потрібна саме ти і Надія, - погляд обеззброює, збиває з пантелику, а очі лякають та одночасно заворожують.

У нього гарні губи, повні, яскраво-червоні, чуттєві і при цьому є в них певна жорсткість, владність. Він явно звик наказувати. Про таких моя мама сказала б: «породистий». Все в ньому напрочуд гармонійно. Широкі плечі, м'язи вгадуються навіть під чорним щільним костюмом.

Про що я? Яка мені різниця, як виглядає цей мужик? І лише через кілька секунд до мене доходить - він назвав мене на ім'я!

До горла підступає гіркий страху. Дружок Веніаміна? Чоловік все не вгамується, і вирішив мене остаточно залякати?

– Звідки ви знаєте моє ім'я? - міцніше стискаю руку дочки.

- Не тільки ім'я, - б’є мене сталлю своїх очей.

У цей момент чітко відчуваю від нього хвилю холоду. І все одно не можу розірвати зоровий контакт. Його обличчя ... воно мені знайоме, але я впевнена, що ніколи його не бачила раніше. Дивні почуття, суперечливі.

- Це помилка. Усього хорошого, ми підемо, - відповідаю якомога спокійніше.

Настав час зав'язувати з дивним мужиком.

– Поїдете зі мною, – констатує факт. Він ні краплі не сумнівається, все буде саме так.