Я заберу свою дочку - Олександра Багірова

- А Надійка? - ледве встигаю за його широким кроком.

- За нею доглянуть, - стискає мою руку сильніше.

Жорсткий і вогняний дотик, а в тіло встромляються крижані голки страху.

Він дає короткі вказівки робітникам. Потім ми заходимо попрощатися з дочкою. Чоловік змінюється на очах. Знову бачу ніжність, його гнів відступає.

Мене відтісняє, не дає нормально попрощатися. Заповнив собою весь простір.

- Якщо щось захочеш, кажи Нелі, - цілує її в щоку. – Ми з твоєю мамою ненадовго поїдемо.

- Я буду вас чекати! - Малятко махає нам здоровою ручкою. Така відкрита, довірлива. Навіть занадто.

Як вона може симпатизувати цьому нестерпному мужчині?!

- Ходімо! - віддає холодний наказ.

Костянтин як хамелеон змінюється миттєво. Непередбачуваний. Бісить мене до жаху.

Всаджує мене в машину. Власноруч застібає ремінь безпеки. На мить завмирає. Примружився. Пильно дивиться мені у вічі. У душу пробирається. Не можу розірвати контакт. Дивлюся на нього як звірятко, загнане в клітку хижаком.

У машині нема чим дихати. Відчуваю його шалену аура. Костянтин пригнічує. Він злий, хоч на перший погляд ніяк себе не видає.

Має дуже сильні руки. Спритні пальці стискають кермо. Погляд спрямований на дорогу. На обличчі не рухається жоден м'яз. І тільки не шиї пульсує вінка.

Відвертаюсь до вікна. Нема чого на нього дивитися.

У клініці медсестри дивляться на нього з трепетом. Ще трохи й слину почнуть пускати.

Я плетусь слідом. Що божевільний надумав?

- Терентьєв у себе? - запитує у медсестри.

- Так. Але він зайнятий... Може, я можу вам чимось допомогти, - широко посміхається, розстібає два ґудзички на халаті.

Костянтин, навіть не дивиться на неї, продовжує свій шлях.

Входить до кабінету лікаря як до себе до дому. Павло Аристархович не один. Біля столу стоїть молода жінка з опухлими від сліз очима.

Мерзотник! Він продовжує! Скільки таких бідних жінок постраждало від його «привабливих» пропозицій?

- Ви що собі дозволяєте! - лікар обертається.

Відразу змінюється в обличчі. Розпливається у фальшивій посмішці. А в очах страх. Мене не помічає.

- Костянтине Володимировичу, яка приємна несподіванка! – розводить руки в сторони. - Ми потім поговоримо, - звертається до жінки. - Йдіть.

Вона злякано проноситься повз мене.

- На коліна, - від спокійного голосу Костянтина застигає кров у жилах.

– Що? Я не зовсім вас розумію? - лепече лікар.

- Став навколішки, вибачився, - робить крок у його бік. Павло Аристархович тремтить, на лобі виступив піт.

У кімнаті пахне його страхом.

- Костянтине Володимировичу, щось сталося... - не встигає договорити. Помічає мене. Очі округляються. Губи миттєво синіють. – Любов Павлівна все не так зрозуміла…

Один невловимий рух Костянтина ногою. І лікар опиняється на підлозі.

- Ти оглух? - нахиляється, бере його за шию, і як кошеня, що нашкодило, тягне лікаря по кабінету. Прямо до моїх ніг. – Чи я неясно висловився?

- Вибачте мені, Любов Павлівно! – пищить лікар. – Костянтине Володимировичу, я не знав, що це ваша… ммм… підопічна… Ми все залагодимо… нічого не треба оплачувати. Це подарунок…

І на мене дивиться, мовчки благає про допомогу.

- Як давно цим промишляєш? – дає йому потиличник.

- Я ні… ви не так зрозуміли, - пищить.

Зараз Костянтин мало схожий на людину, скоріше на розлюченого хижака.

- Я зараз тебе полікую, Терентьєв. Так що всі мерзенні бажання миттю відпадуть, - від холодного спокою Костянтина, шкіра вкривається льодом.

- Будь ласка! Не треба! Вибачте! Я ніколи більше! Біс поплутав! - лікар складає руки як в молитві.

Чітко чую, як його зуби відбивають чечітку.

- А ти пожалів цих жінок? – Костянтин бере його за руку. Смикає на себе. Лікарю не вдається встояти на ногах.

Хижак настає йому на руку. Не сильно. Але Павло Аристархович кричить так, що закладає вуха.

- У мене діти! Мені треба їх годувати! – схлипує. - Любов Павлівно, мені сказали, що вона це… з радістю… я сам би ніколи…

Від його слів Костянтин звіріє ще дужче. Зовні він не змінюється, але аура тисне. Ще трохи і він приб'є лікаря. Фізично відчуваю загрозу.

- Не треба. Все нормально. Костянтине, припиніть, - у мене язик заплітається.

Хижак не реагує на мої слова. Він захоплений своєю жертвою. У потемнілих очах чітко читається вирок – стратити.

– Тепер ти працюєш безкоштовно. Лікуєш усіх, на кого я вкажу. Ти під моїм контролем, Терентьєв, - не каже, а немов таврує його. – Одна осічка і… ти попрощаєшся з професією.

- На що я житиму? – шморгає носом.

- Ти досить накрав. Сума, яку винна Люба, надійде на рахунок твоїх синів. Доторкнешся до грошей, говоритимемо інакше.

- Не доторкнусь! Я все зрозумів, Костянтине Володимировичу. Я вас не підведу! Любов Павлівно, ще раз вибачте мою неналежну поведінку, - каже скоромовкою. Хапає повітря посинілими губами.

- Працюй, Терентьєв, - кидає з огидою.

Залишає кабінет. Кивком вказує мені йти за ним.

Трохи далі коридором стоїть жінка, яку ми бачили в кабінеті лікаря.

- Лікування вашої дитини буде безкоштовним, - спокійно повідомляє їй, та йде далі.

- Павло Аристархович погана людина. Але навіщо так із ним? Можна ж було спокійно все обговорити, - кажу, коли ми покидаємо клініку.

- Більше до тебе ніхто не торкнеться. Ти моя, - його слова, як сталеві кілки встромляються в тіло.

Говорить про мене, як про річ. Мене перекручує. Ореол таємничості мужчини лише посилює страх.

– Я не ваша. І ніколи нею не буду, – відповідаю різко.

- Поїхали, - знову холодний наказ.

Він взагалі вміє спілкуватись нормально?

Хочеться чинити спротив. Зробити все всупереч. Але зараз така поведінка недоречна.

Автомобіль зривається з місця.

- Я поверну вам гроші за лікування, - порушую гнітючу тишу.