Я заберу свою дочку - Олександра Багірова

Костянтин

Вилітаю з ресторану, застрибую в машину і тисну на газ. Не можу перебувати з нею поряд. Я звикну. Повинен. Вибору нема.

Ідіот. Як міг подумати, що біль притупився? Кожна хвилина поряд із цією жінкою пробуджує минуле.

Мені потрібні позитивні емоції. Треба заспокоїти нерви. Вгамувати кров.

Повертаю до дитячого торговельного центру. Ось де заряд позитиву. Броджу по магазинах. Вибираю іграшки. Прискіпливо їх розглядаю. Це своєрідний ритуал для мене.

Коли шукав Надію, я раз на три дні відвідував дитячі магазини, вибирав іграшки, одяг, і уявляв, як моя дочка буде радіти подарункам. Нині цими покупками забита вся її кімната. Ще стільки ж іграшок перебувають у сусідній кімнаті. Цей дивний ритуал давав мені сили не збожеволіти. Надію… шукати Надію.

Повітря у цих магазинах інше. Змушує забути проблеми, відчути себе дитиною. Треба обов'язково приїхати сюди з дочкою. Потім.

Наразі мета мого візиту інша. Проводжу в торговому центрі години дві. Співробітники магазину несуть мої покупки до машини. Їх стільки, що вони не влазять у багажник. Цього разу полегшення не настає. Мене все одно колотить.

Вона врятувала мою дочку. Вона носить мого сина. У тисяча перший раз нагадую собі.

А ще в її очах плескаються морські хвилі, приховуючи брудні таємниці.

Під'їжджаю до особняка. Ворота розсуваються, впускаючи мене всередину. Вистрибую з машини.

- Костю, привіт! – чую веселий дзвінкий голос.

- Здоров, Оленко, - підморгую.

Вона йде до мене з немовлям на руках. Чорне волосся забране в хвіст, зелені очі сяють. Малюк весело махає ручками.

- Добре, що ти приїхав, - усміхається.

Щира, чиста, непорочна. Єдина жінка на моїй пам'яті, в якій немає жодного грама фальші.

- Як Костян-молодший? - забираю у неї з рук дитину. Зариваюсь носом у дитячу маківку.

- Зростає, апетит хороший, практично не вередує.

- Мужик, - гладжу пацана по пухкій щічці.

З двору долинають дзвінкі голоси. До нас з усіх ніг біжать Дюшка з Ганночкою.

- Дядько Костя приїхав! - кричать навперебій.

- Я вам стільки всього привіз! – обіймаю малечу по черзі. Віддаю дитину Олені та відчиняю багажник.

- Ти їх зовсім розбалуєш! – жартівливо бурчить дівчина.

- А інакше ніяк, Оленко.

Дивлюся на метушню. На прислугу, яка допомагає забрати пакети з багажника, на дітей, які бігають довкола. На душі стає легше. У цьому будинку пахне щастям.

Мені таке не світить. Не заслужив.

- Стас казав, ти знайшов донечку, - несміливо цікавиться. Ховає погляд. Знає, що ступає на небезпечну територію.

- Знайшов, - відповідаю однозначно. Не готовий до одкровень. – Де Стас?

- Вдома. У кабінеті, - хмуриться. - Ми скоро її побачимо?

- Угу, - невизначено знизую плечима.

Навіть усі пережиті прикрощі не зіпсували дівчину. Вона залишилася такою ж наївною і дивиться на світ через рожеві окуляри. Але їй можна, у Оленки є Стас.

А я ж перший з нею познайомився. Навіть клини підбивав. Але потім зменшив оберти. Відступив. Я тоді був безнадійно одружений. Занурився у свої пороки. І не захотів її псувати. Підсвідомо відчув, треба уберегти від свого болота.

Тепер розумію – вчинив правильно. Вони зі Стасом ідеальна пара. У них троє чудових малюків. А молодший Костик названий на мою честь, і я нещодавно його хрестив.

Заходжу в будинок. Прямую до кабінету друга. Він сидить за столом, невідривно дивиться у ноутбук.

- Ну і вид у тебе, - Стас морщить чоло.

- Угу, - стомлено падаю в крісло.

- Ти знайшов дочку. Де сяючий батько? Де запрошення у гості? Ми з Оленкою, – не стримує задоволену либу. Одна згадка про дружину і він пливе, розтікається калюжкою, — Думали завтра до тебе їхати.

- З візитами доведеться почекати, - тру скроні вказівними пальцями.

- Викладай, - друг хмурить брови. Виходить із-за столу. Присуває стілець до мого крісла, сідає навпроти. – Костяне, я тебе таким чорним бачив двічі в житті… – дивиться на мене допитливо.

- Знаєш, хто вдочерив Надію?

- Судячи з твого вигляду, якась істота пекла, - намагається похмуро пожартувати.

- Близько, - стискаю руками підлокітники крісла, - Любка Мироненко.

- Чого? Хто?! - Стас відсахується на стільці так, що ледь на підлогу не грюкається.

- Тільки вона тепер Толмачова, дружина червивого віника, - спостерігаю, як змінюється в обличчі друг, як округляються його очі, розплющується і закривається рот.

- Тааа, щоб його ... - далі йде потік нецензурних слів. - Я був певен, що її вже немає на цьому світі.

- Є, Стасе, і вона носить мого сина, - коротко розповідаю все, що знаю.

- Нічого собі, - присвистує. - Нереально! Бути не може! Тільки не вона!

– Але це вона. І з цим треба жити, - констатую факт.

- А вона знає, хто ти? - Стас піднімається і нервово ходить кабінетом.

– Ні. Навіть не здогадується.

- Правильно. Нехай так і буде. А то там і до викидня недалеко.

- Згоден, - киваю. - А ось тебе вона може впізнати. Тому візит до мене додому відкладається.

- Може, - хмуриться. Мотає головою. – Костяне! Вона ж ходяча катастрофа! Як з нею жити під одним дахом?

На це запитання я не маю відповіді. Сам не знаю.

- Я думав, витримаю. Заради дітей переступлю. Не вибачу, але хоч зможу нормально спілкуватися. Коли дізнався, думав, час допоміг заспокоїтися, подивитися на все інакше. Адже вона врятувала мою дочку! А ні, все повертається. З кожною хвилиною все гостріше розумію, хто вона...

- Не вірю я, що вона за ці роки змінилася, - Стас дивиться на мене зі співчуттям. – Такі не змінюються.

***

Що йому потрібно? Вже ж все сказав. Навіщо цей дзвінок?

Відкладаю телефон на стіл. Не підніматиму.

Випиваю одним ковтком чай. У роті пересохло. Наливаю склянку води. Руки тремтять.

Які я маю варіанти? Треба дивитися правді у вічі, я можу сто разів кричати: «Ні!». Тільки мені нема куди йти.