Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

– Ви зізнаєтеся, що це не ваша каюта? – Містер Ллевеллін притулився до стіни й з усмішкою дивився на леді Фейрфекс. – Зізнайтеся, тоді я подумаю про можливість пробратися в чужі апартаменти.

Пропозиція звучала неймовірно спокусливо, але цинізм у його голосі змусив Лавінію задуматися. Усе, що він казав, сочилося деякою часткою насмішок над її щирими поривами. Вона набрала повітря в легені, щоб випалити згоду, але тут же згасла, як свічка під поривом різкого вітру.

– Добраніч, – її крижаний тон і різко кинуті слова мали залишити шрами на гордості містера Ллевелліна, такі ж болісні, як якби його щоку порізали холодним металом.

Вона так грюкнула дверима своєї каюти, що з коридорної стелі посипався пил.

– Кхе-кхе… – Містеру Едварду навіть довелося помахати рукою перед носом, намагаючись очистити вдихуване повітря. – Ну що за грозова хмара, а не леді! – голосно сказав він.

Ранок леді Лавінії почався рано – щойно розвиднилося. Вона підвелася з пружного ліжка, відчуваючи біль у ребрах. Знесилено відчинивши двері, вона зустрілася поглядом із містером Ллевелліном. Ледь не видавши рик роздратування, Лавінія спробувала протиснутися повз нього, але була зупинена широкими плечима, що закривали прохід.

– Як ваша ніч? – люб'язно поцікавився містер Ллевеллін, підозріло м'яко усміхаючись.

– Тривожно, – односкладово відповіла вона. – Завдяки вашим старанням, – додавши фразу, вона вже не дуже контролювала гнів у голосі.

– Моїм? – Щиро не розуміючи, моргнув містер.

– Це ж ви збрехали, що ночуєте тут.

– А чому ви вирішили, що я тут не ночую?! – Вона заглянула йому прямо в очі, намагаючись висловити всю силу свого обурення.

– Ваше плаття досі в курці, – понизивши голос, пробурмотів він.

Її обличчя стало білішим за морську піну. У роті зібралася слина: тягуча і солона. Проковтнувши її, вона все-таки прослизнула повз містера Едварда і голосно цокаючи підборами, піднялася на палубу.

– Розкажіть, що вас так приваблює в огляді покійного чоловіка? – Він склав руки за спиною.

У світлі приглушеного вранішнього сонця, що сховалося за важкими купчастими хмарами, Лавінія розглянула обличчя Едварда – воно було свіжим, гладко виголеним і спокійним. У ньому не залишилося ні краплі глузування. Його очі блищали, а погляд був ясним. Цей підлий негідник чудово виспався. Невже збрехала лише вона?

– Мене не хвилює, чоловік це чи жінка. Я хотіла б оглянути тіло.

– І що ви там зрозумієте? Лікар уже зробив висновок.

– Лікар зробив свій висновок, а я хочу зробити свій. Наприклад, сіра і голубувата шкіра може свідчити про отруєння вовчим аконітом. А при отруєнні миш’яком шкіра може стати плямистою і сильно лущитися. Це все можна сплутати з серцевим нападом, – вона високо підняла брову. – Я ж тут також гостя. Я пливу на цьому кораблі. Хочу бути в безпеці.

– Ви багато читаєте бульварних романів, – сухо підсумував містер Ллевеллін.

Лавінія ледве стрималася, щоб не вимовити грубу непристойність. Цей чоловік уже відкрито зневажав її жіночу сутність.

– Бульварні романи? – хмикнула вона. – Здається, це були праці лікарів.

– Лікарів? – здивовано відповів він. – Хіба що лікарів, які створюють праці на порожніх домислах.

– Скільки ще, – вона сперлася руками на поруччя, – ви будете принижувати всіх жінок? Вам подобаються чоловіки? Інакше я не розумію, звідки стільки отрути у ваших словах, – різко сказала вона, мружачись через тоненький промінь сонця, що сміливо пробився крізь хмари та заграв на її віях.

Він насупився і, розправивши руки, повільно поправив хустку в кишені камзола:

– Цю хустку вишила для мене бабуся. Ця жінка правила нашим маєтком як королівський регент після смерті батька. Чи можу я ставитися до жінок погано? – Він дістав вишиту хустку і простягнув її леді Лавінії. – Візьміть, подивіться, скільки любові жінки в кожному стібку.

Лавінія невдоволено фиркнула й відмовилася від пропозиції:

– Я все одно нічого не тямлю у вишивці, на відміну від лікарських трав.

– Звідки у вас такі знання? – Щиро здивувався містер Едвард. – Я розумію, що вас могли навчити сімейної справи, розбиратися в капіталізмі, я навіть можу повірити в те, що вас ознайомили з базовими поняттями сучасної політики, але трави… Жінки не можуть бути лікарями, тож який у цьому сенс?

Вона загадково усміхнулася і нічого не відповіла, залишивши містера Ллевелліна з присмаком гіркого жалю, що він поділився своєю особистою історією, а ця жінка не відповіла йому, приховуючи таємниці за красивим обличчям.

– Мені слід перевдягтися до сніданку, – сказала вона, прибираючи руку з корабельних поруч і прямуючи в інший кінець корабля.

– Апартаменти першого класу? – Містер Едвард і сам не знав, навіщо питає це вголос. Його не можна було назвати дурнем, який не розумів, що ця леді не упустила б шансу подорожувати розкішно. Так, вона любила сукні за старою модою, але її постава була занадто гордовитою для тієї, хто виріс на фермерському наділі.

– Ви хочете мене провести? – Лукаво посміхаючись, запитала вона.

Він оторопів і злегка відкрив рота, завмерши. Це… запрошення?

– М… Що ви маєте на увазі? – Незграбно заливаючись рум’янцем, прошепотів він собі під ніс.

– Ой, я вас не чую, – вона махнула на нього рукою й, розчарувавшись, пішла в самоті.

Лавінія недовго вибирала вбрання, коли в її кімнату постукали.

– Сніданок! – Її обличчя осяяла усмішка. Вона кинулася до дверей. – Так, пане, я вже поспішаю.

– Який “пане”? – із похмурим виразом обличчя запитав містер Едвард, заходячи в її кімнату.

– П-пан… боцман… – Леді Лавінія відступила. – А що ви тут робите, містере Ллевеллін з Уельсу? – Її голос раптом затремтів. Його обличчя не обіцяло жодних приємних сюрпризів. Вона навіть пошкодувала, що не стискає в руці мішечок із подрібненими сухими травами, який можна було б кинути йому в обличчя.

– Я приніс вам це, – він витягнув із внутрішньої кишені білі рукавички й кинув їх на пуф. – Ви ж непристойна молода леді, яка носить волосся розпущеним, а зап'ястя оголеними, – кепкуючи сказав він, склавши руки за спиною. – Але це ще не все. Ви з радістю приймаєте у своїх апартаментах якихось боцманів, – його щелепи стиснулися разом зі скреготом корінних зубів.