Громовиця в Порцеляновій Чашці - Olha Alder

Увесь вечір леді Лавінія не могла знайти спокою своєму серцю. Вона лихоманково ходила по каюті: сідала в крісло, схоплювалася, дивилася в кругле вікно, притулившись носом, малювала сердечка там, де воно запотіло, бігла до ліжка і стрибала, як божевільна. Її волосся давно розтріпалося, але це її не турбувало.

Вона ходила по каюті, як маленька загнане звірятко: вже втомилася від хитавиці судна та власного безумства, але все ще не могла заспокоїтися.

Леді Лавінія відкрила свою маленьку чорну скриньку і дістала сушене листя блакитної гортензії.

Вони були цукровими, несолодка солодкість заварена в порцеляновій чашці була медово-золотавого кольору. Леді Лавінія обожнювала солодке настільки, що її необережна спроба спробувати на тому першому балу шматочок торта обернулася тим, що вона буквально скупалася в ньому.

Цей чай заварювався занадто швидко. Усього кілька хвилин, і якщо пропустити момент, коли листя треба було витягнути з води, очевидна гіркота могла відразу зіпсувати смак.

Вона налила воду в чашку і впала в крісло, підперши щоку рукою, задумливо дивлячись у далечінь.

Втома прийшла непомітно і зморила її. Каштанові кучері розсипалися по столу, коли лоб м'яко торкнувся твердої поверхні. Лавінія навіть не помітила, як заснула.

Чай швидко став гірким і охолов. Колір змінився на темно-землистий, і настій став надмірним.

Корабель хитало на хвилях.

Вранці Лавінія поспішно заправила локони, орудуючи у волоссі двома шпильками. Ніхто не запросив її на сніданок, або сон був настільки міцним, що вона не почула. Розчарована, вона підхопила спідниці, кваплячись до їдальні. Однак, швидко влетівши у двері, вона виявила досить трагічну атмосферу.

Леді з червоними та опухлими від сліз очима тримали накрохмалені білосніжні хусточки в руках. Джентльмени мали суворий і зосереджений вигляд. Ніхто не доторкнувся до їжі. Усі хмурили брови та носили чорне. Лише леді Лавінія у своєму незмінному платті була недоречною.

— Доброго ранку? — Невпевнено підбираючи тон, привіталася вона. — Щось сталося?

Серед приглушеної тиші одна молоденька леді відповіла їй:

— Хтось помер, і на морі шторм. Ймовірно, плавання триватиме довше, ніж очікувалося.

Леді Лавінія подякувала їй кивком і оглянула каюту їдальні. 57 є, якщо рахувати її. Справді, когось не вистачало.

— Це не “хтось”! — Раптом почувся напівстогін, напівкрик, напівплач. — Це мій чоловік! — Дама в закритому чорному платті встала. Лавінія впізнала її. Це була леді Брудберк. — Це мій чоловік! Це великий лорд Генрі Брудберк! Фінансист, торговець деревиною! Один із найбільших купців Ост-Індійської компанії! — Вона стискала білу хустку з вишитими ініціалами чоловіка. — Я винна… — Раптом забурмотіла вона. — Це все моя провина… — Леді Брудберк важко осіла на стілець і залилася сльозами, заливаючи сльозами остиглий чай у своїй чашці.

Лавінія зі співчутливим виразом обличчя слухала промову овдовілої дами.

— А що саме сталося?

— Учора містер Брудберк наполягав на тому, щоб додивитися виставу, — відгукнувся містер Ллевеллін. — А потім вирішив залишитися на ніч в іншій каюті, бо дружина його не дочекалася.

— Я вигнала його! — Леді Брудберк заламувала руки, намагаючись покарати саму себе. — Якби я знала! О, якби я знала, що його схопить приступ! О!.. — Вона захлиналася у власних жалях і риданнях.

— Ах, серцевий напад… От як… — Знизала плечима Лавінія. — Що ж, він був старий. Його душа вже не з нами, тож, може, поснідаємо?

Промовивши фатальну фразу, на леді Лавінію звернулося 56 засуджуючих поглядів. Вона відчувала, як вони безмовно пронизують її дрібними гострими кинджалами. Але леді Лавінія збиралася снідати.

Вона підійшла до свого вчорашнього місця й, відсунувши стілець навпроти містера Едварда Ллевелліна, сіла, схопивши парову білу булочку, розрізала її навпіл і щедро намастила маслом.

— Уявляєте, я вчора пропустила свій нічний чай, тож сьогодні я із задоволенням поснідаю, — вона балакала вголос сама з собою, намагаючись пом’якшити настрій, у якому хмари згущалися і стикалися між собою, погрожуючи ось-ось розродитися блискавкою.

— Ах, бідолашка, — злобно прошипіла леді Брудберк. — Жодної поваги до мого чоловіка? Жодної поваги до нашого очікування? Ви знаєте, як довго вам доведеться жити на цьому кораблі в нашому оточенні? Так марнотратно витрачати запаси! — Відчитувала вона, ховаючи за словами біль втрати.

— Саме тому, що я не знаю, що нам підготував наступний день, я поповнюю свої запаси, — леді Лавінія безжально вкусила булочку з маслом.

У ту ж мить пролунав корабельний дзвін. Двері їдальні розчинилися, і високий стрункий чоловік із сивим волоссям, акуратно укладеним в елегантну зачіску, зайшов усередину. Він виглядав статним і освіченим, гладко виголеним і досвідченим в етикеті й пристойності. У серці Лавінії зародилася щира радість побачити таке одухотворене обличчя. Порівняно з закликачем у порту Лондона, це був джентльмен. Подорож одразу здалася менш виснажливою, навіть попри мертвий вантаж в одній із кают корабля.

— Леді та джентльмени, вас вітає капітан судна “Санта-Марія”.

Усі напружилися і стали слухати його уважно.

Дзиньк-дзиньк-дзиньк-дзиньк…

Дратівливий повторюваний звук відвернув увагу більшості. Багато хто перестав слухати капітана, змушуючи його замовкнути. Погляди знову звернулися на леді Лавінію.

Вона опустила кубик цукру в порцелянову чашку і люто його розмішувала, непристойно стукаючи ложкою по краях, створюючи чайний вихор усередині.

— Леді Фейрфекс, може, досить створювати бурю в склянці?! — Леді Брудберк стиснула в руці столовий ніж. Вона хотіла грюкнути по столу, але стрималася, боячись, щоб не прославитися дикою жінкою, як ця стара діва. — Вам зовсім нецікаво, скільки днів ми будемо плисти до Франції?!

— Скільки б часу це не зайняло, — розпливлася в блаженній усмішці Лавінія, — це буде чудова пригода. Капітане, — вона помахала йому рукою, припинивши розмішувати цукор, — продовжуйте.