Твори для дітей - Леонід Іванович Глібов

Віконце сміло розчинив,

На руки взяв веселку тую

І біля себе посадив.

Намітка темна покривала

Головку й личко... я відкрив...

Вона смутилась і мовчала,

Я рот роззявив і - зомлів...

Ніколи в світі поторочі

Такої я не сподівавсь...

І де були у вітра очі,

Що у такую закохавсь?

«Ну, так! - промовив я,- красуля!

От тобі й вийшло - дурень дід!»

Сиділа біля мене Дуля,

Так-таки Дуля, як і слід.

«На що ж ти, дочко, уповала?

Чого вітрець тебе приніс?»

Скривилась Дуля, плакать стала,

Присунулась під самий ніс.

«Не зневажай мене, мій друже!

В пригоді,- каже,- стану й я;

Все розкажу,- цікава дуже

Жартлива доленька моя».

Багато дива нашептала

Чудна веселочка моя;

Сміялася, за ніс щипала,

Щоб не дрімав і слухав я.

Підкравсь Морфей, божок щасливий,

На очі нищечком дмухнув,

Наслав мені той час лінивий,

І я незчувсь, коли заснув.

Минула ніч, і сонце встало,

Дивлюсь - веселочки нема;

Мені вже трохи жалко стало,

Що буде горювать сама:

«Де ж,- думав я,- невдатній діться?

Покликав би - не добіжу...»

До казки приказка годиться,

Тепер вам казочку скажу.

Жила-була в гаю Сорока.

Багато є Сорок дурних,

Моя ж крикуха білобока

Була на погляд краща всіх.

Не вродою вона пишалась,

Не тим, що трошки довгий хвіст,

Що в гарне пір’ячко прибралась,

А був один химерний хист:

Вона... диковина сказати -

Вона уміла дулю дать.

Всі птиці стали вихваляти,

Дулівочкою прозивать,

Була про неї всюди слава,

В своїй долині і чужій;

На що вже недотепна гава -

І та завидувала їй.

Сорока робить, як захоче,-

Таке вже щастячко, талан!

Надумається і стрекоче,

До себе кличе всіх мирян:

«Гей чуйте! Диво я придбала!

Не гайтеся, час дорогий!

Заморського чижа піймала -

Червоний чуб, хвіст золотий!»

Летять усі, щоб подивиться,

Регочуться, аж гай шумить:

Між листячком не чиж вертиться,

Сороча дулечка стирчить.

Раз на кумедію такую

Прийшлось Жар-птиці прилетіть;

Побачила дурницю тую,

Сороку стала так страшить:

«Гляди, сестричко, ти чіпляєш

Дурненькі груші на вербі;

Колись ти не чижа піймаєш,

А вхопиш облизня собі.

Он бовваніє ліс дубовий,-

До нього недалекий світ;

Там чарівник живе бідовий,-

По прізвищу він Самоцвіт.

Шовкове пір’я, срібні крила,

Ніс золотий, як жар горить;

Страшенна, невідома сила,

Як свисне - листя шелестить.

Нехай не плаче доля тиха,

Дурної дулі не складай,

Наткнеться він - наробить лиха,

Тоді, голубонько, прощай!»

Сорока реготаться стала:

«Ет, не такий страшний той біс,

Як ти його намалювала,-

Суну й йому під самий ніс!»

Сорока справді невгавала;

На що їй милий той покой!

Гостей уп’ять навербувала,

І вийшов сміх, та вже не той.

Якраз в той час, мов нарочито,

І чарівник туди попав;

Він настовбурчив хвіст сердито,

Як свиснув - всіх перелякав:

Таку, мовляли, вилив кулю,

Що й досі всім вона страшна:

Перевернув Сороку в Дулю,

Так і осталася вона.

Про неї слава не пропала,

І з того часу по сей час

Поганим знаком Дуля стала

По всіх усюдах і у нас.

Не спить і досі зло сороче:

Сороці тільки Дулю дай.

Стрекоче, скаче, биться хоче,

Старовини, мов, не чіпай.

Недолюбляють Дулі й люди:

На сміх туленик, а суни -

Хуртовина велика буде -

Така, що й боже борони!

Все розказав я на потіху,

І казочці моїй кінець.

Моторним дітям - торба сміху,

Мені - солодкий буханець.

[1891]

Ой слухайте, діточки,

Дівоньки й хлоп’ята,

Розкажу вам казочку,

Мої лебедята!

Десь то море синєє

Дуже зашуміло,

До нас тую казочку

Вітром докотило.

Мені тую казочку

Судилось піймати,

Щоб слухняним діточкам

Її розказати.

А любії діточки

Мене пошанують,

Медом солодесеньким

Гарно почастують,

Присмачками всякими

Добре нагодують,

Ще й грошей калиточку,

Може, подарують.

Возьму грошеняток я

Повнісіньку жменьку -

На базар ранесенько

Піду потихеньку:

«Ну лиш,- гукну,- слухайте,

Шевці, кравці-ланці!

Давайте з підківками

Дорогі сап’янці,

Гарний брилик з стьожкою,

Штани з оксамиту,

Пояс каламайковий,

З вильотами свиту!

Приберусь гарнесенько,

У боки возьмуся,

Моргну вусом сивеньким

Та ще й засміюся!

Обізвусь до парубка,

Щоб мені, старому,

Поміг підтанцьовувать,

Наче молодому:

«Труси мене, парубче,

Щоб гроші бряжчали,

Щоб любії діточки

Мене шанували!»

Гроші у калиточці

Будуть брязкотіти,

А любії діточки

Стануть розумніти;

Потім мої соколи

Та й повиростають

І мене, старенького,

Іноді згадають...

Так слухайте ж, діточки,

Дівоньки й хлоп’ята,

Розкажу вам казочку,

Мої лебедята!

Як був собі дід та баба,

Жили вони біля моря,

Самі собі у землянці -

Довго-довго - годів з тридцять,

Дід волоком рибу ловив,

Баба пряла куделицю.

От закинув раз дід волок -

Витяг тільки самий… 2

Він закинув волок вдруге,

Витяг - вп’ять нема нічого.

Дай закину, каже, ще раз...

Витяг - гульк: аж рибка б’ється,

Не простая - золотая.

Плаче рибка та голосить,

Мов людина вимовляє:

«Ой дідусю, голубчику!

Не псуй мене, пусти мене,

Стану тобі у пригоді,

Відкуплюся чим захочеш!»

Дід роззявив рот,