Твори для дітей - Леонід Іванович Глібов

Тепліше буде й веселіше,

Як блисне сонечко мені».

А друге каже: «Нічко мила!

Коли б з тобою довше буть;

Мене без тебе тільки й діла,

Що в боки пхають і товчуть».

Мовляє третє: «Річ даремна,

Мене ніщо не веселить -

Чи то настане нічка темна,

Чи то веселий день шумить».

Вночі сумуючи, віконце

Благає бога день послать,

Щоб засвітило ясне сонце,

Щоб дітям щастя не проспать.

Нарипавшись у сінці з хати,

Бажають двері відпочить

І просять нічку покій дати.

Нехай, мов, лихо довше спить.

А сволок - все йому байдуже,

Усе дарма́, чого тужить? -

І не турбується він дуже -

Заліз під стелю та й лежить.

[1890]

Раз уночі я в ліс ходив...

Скажу по правді, гріх брехати:

Я нищечком тоді хотів,

Щоб папоротнику дістати.

Не раз, не два я чув про те -

Хто його знайде, кажуть люди,

В ту саму ніч, як він цвіте,

Тому усюди щастя буде.

Поткнувсь я в ліс - і драла дав,

Бо з переляку чуб піднявся…

Пробіг - і серед поля став

І довго-довго дивувався.

Біліє щось... дивлюся я -

Кавун... не бачив ще такого:

Такий здоровий, що хлоп’я

Не перескочить через нього.

Кругом все поле, як той мак,

Укрили золотії квіти,

Густесенько і гарно так,

Неначе біля мене діти.

Чи справді то кавун, чи ні?

Вгадайте, дівоньки й хлоп’ята;

Чи, може, так здалось мені?

Гуртом порадьтесь, лебедята!

Як угадаєте - глядіть!

Гостинці будемо ділити,

А я вже знаю, як ділить:

Мені - кавун, а дітям - квіти.

Раз в тихий вечір невзначай

Повеселіла моя хата;

До мене, як в зелений гай,

Поприлітали пташенята.

«Оттак, дідусю, вибачай! -

Радіючи, щебечуть діти,-

Шкода, гостинців не бажай,

Бо не достанемо ділити!

То не кавун білів в очах,

То повний місяць на просторі

Світив над нами в небесах,

А золотії квіти - зорі».

«Так, діти, так! Вгадали ви…

Тривайте ж, я посеред лугу

Збудую хатку із трави

І загадку приладжу другу».

[1890]

Мостивсь я в лузі на потіху

Веселу загадку піймать,

І повну торбу дітям сміху

Мені судилося набрать.

Зробив я хатку невелику;

Вітрець дмухнув - і хатка бух!

Я плюнув вітрові у пику

І заховався у лопух.

Дивлюся - щось по лугу скаче

Та біля мене зразу бух...

«Здоров,- гукає,- небораче!

Чого се ти заліз в лопух?»

Я хап лозину, потім сміло

Під лопухом загомонів:

«Яке тобі до мене діло?

Я... заховавсь од комарів…»

«Та ну-бо,- каже,- не обманиш!

Вилазь мерщій і не сварись;

Дурна надія - не приманиш

Того, що хочеш; схаменись!»

Почервонів я дуже, чую,

Неначе у окропі рак;

Дивлюся на прояву тую,

Вона - хі-хі! і каже так:

«Хотів ти загадку піймати,

Щоб любих діток звеселить,

Так, отже, коли хочеш знати,

Я - загадка, нащо́ й ловить!

Мале, химерне я на вроду,

А хоч кому на ніс плигну

І хоч яку тобі колоду,

Коли захочу, поверну.

А щоб ти знав, як мене звати,

До мене ухо прихили,

Скажу по правді, бо брехати

Ми зроду вдатні не були.

Шу-шу́, шу-шу́, шу-шу́... прощайте!»

Я так від сміху й покотивсь…

Тепер ви, діти, розгадайте:

З яким я дивом там зустрівсь?

Що ж я побачив, чи вгадали,

Із-під густого лопуха?

Химера, сміх, коли б ви знали!

Сказати просто вам - блоха.

Такої вражої прояви

Я не шукав, сама прийшла;

Нікчемна твар, а хоче слави:

І я, мов, у «Дзвінку» була.

[1890]

Раз у бабусі Шелестихи

Я на тім тижні гостював

І любим діткам для потіхи

Химерну вигадку дістав.

І хоч кого вона здивує,

Такої ще не чув ніде:

На сей бік загадка мудрує,

На той бік казочка гуде.

На гарбузі, десь в огороді,

Козак Нюхайлик проживав;

Що не придума - сміх та й годі,

Всіх огородян потішав.

Раз, мов той дід серед левади,

Він хижку з лободи зліпив

Та ще з огудини дві ляди

Неначе двері притулив.

Будиночок навдивовижу,

А диво те, що там було,

Бо про Нюхайликову хижу

Дізналося усе село.

Набрав яєчок він корзину

І в два ряди порозкладав,

А посередині під стіну

В кубельці півня прив’язав.

Співає півень, невгаває,

На диво світові всьому;

Хто схоче - прийде, розмовляє

Та ще й підспівує йому.

Привикли люди потурати,

Розкукурікався співун,

І стали інші дорікати,

Щоб присмирив його тіпун…

Зліпила баба нам вареник,

Відкіль почать - не розбереш,

І неабиякий туленик,

А розліпить його не втнеш.