Твори для дітей - Леонід Іванович Глібов

А нехай Чуб пошуткує

І без неї помандрує -

Всі сміятимуться з нього:

«Он дожився Чуб до чого!

Мабуть, дурощів набрався,

Що і Дружки відцурався

І, як дурень той, манячить!»

Бо миряни звикли бачить,

Що буває Дружка люба

Всюди, всюди біля Чуба.

От вам загадка новенька,-

Нашептала Муза-ненька;

Розгадаєте - зрадію,

Цілуватиму надію,

Що на мене щастя гляне,

І маленькі галичани

Самотужки, потихеньку

Візьмуть Дружечку новеньку

І в мою господу тиху

Привезуть мені на втіху:

Нехай буде молоденька,

Бо моя уже старенька.

Хто ж такая Дружка люба,

Що кохає дуже Чуба?

Знайте - ніде правди діти,-

То смушева шапка, діти.

[1893]

Є на світі чорна злюка,

Родом, кажуть, з Кременчука,

Як не брешуть язики.

Скрізь давно про неї знають

І прояві потурають

Хлібороби-земляки.

Мов гадюка, хвіст волочить,

Все лютує, зуби точить

Деревляним язиком.

Треба знать, як з нею жити!

Ви б злякались, любі діти,

Поховалися б притьмом.

Як ускочить в сад вишневий,-

Чи там буде цвіт рожевий,

Чи бур’ян, чи лобода,

Чи красоля чепурненька,

М’ята, рута зелененька,

Чи барвінок - всім біда!

А у полі... Мати, мати!

Як почне хвостом махати -

Хоч лягай та помирай.

Чи сіножать, чи пашниця,

Чи пахучая травиця -

Все їй треба, все їй дай.

Розпускає всюди славу,

Що спорудила отаву

Там, де все жило, цвіло;

І нема, нема нікого,

Хто б вкрутив їй носа злого,

Хоч і бачить все село.

Сплів я загадку в клубочок,

Покотив її в «Дзвіночок»,

А кінців не поховав!

І дізнались потихеньку,

Що я вигадку маленьку

Про косу скомпонував.

[1893]

Мати доні молодій

Огородик наділила.

Розкошує доня мила,

Каже неньці - тісно їй:

«В земляній сиджу коморі,

А коса моя надворі».

Хочу цей раз штуку втнуть:

Не скажу, як доню звуть;

Ви ж до загадки верніться,

Скраю пильно придивіться.

[1893]

Мале, забавненьке воно:

В дворі гуляє - в смішки грає,

Або підійде під вікно,

Стоїть і хлібця дожидає.

Буває із двора чкурне,-

Ловить його - смішна робота,

Або дивується дурне,

Що перед ним нові ворота.

Про його добренькі слова

Людськая приказка мовляє,

Що як ласкавеньке бува,

То від двох маток ласку має.

Колись-то запряже бичка

І привезе гостинців санки:

І маслечка, і молочка,

Або ще й сиру і сметанки.

«А ті ж гостинчики кому?»

Цікава дітвора спитає;

Або мені, або тому,

Хто цю загадку розгадає.

Одарка няня, що колись

Мене маленьким доглядала,

Мені, тихенько сміючись,

Цю саму загадку сказала.

Ловив, ловив довгенько я,-

Ніяк за хвостик не піймаю.

«Не знаю, нянечко моя,-

Сказав я їй,- не розгадаю».

«Не розгадав? - От тобі й на!

Ти, може, думаєш - курчатко,

Чи що? - промовила вона.-

Ні, мій голубчику,- телятко!»

У полі ріс і розвивався

Козачки Нефорощі син,

Всесвітнім став, з людьми спізнався,

Дивись - де хата, там і він.

Скрізь у господі порядкує,

Щоб добрим людям догодить;

Щодня по хаті він танцює,

Буває так, що аж курить,

Його усяка баба знає,

Та нам у баби не питать,

А вас загадочка питає,

Щоб знать самим, як його звать.

Весела загадка сміється,

Що із брехні спекла калач,-

Як свіжий - віником він зветься,

А як пристаріє - деркач.

Оттепер прийшла морока!

Білобокая Сорока

Десь далеко побула

І, гайсаючи по вітру,

Дуже загадочку хитру

На хвості нам принесла.

«Слухай,- каже довгохвоста,-

Загадка моя не проста,

Розгадай і не хитри.

Не між птахами літають,

А між вами проживають

Всім на диво дві сестри.

На світ разом народились

І ніколи не різнились,

Одинакові на вид.

Одна другу доглядає,

Одна другу обмиває,

Так як добрим сестрам слід.

Де одна, там друга буде,

І усюди добрі люди

Звикли бачить їх обох;

Як одна чого не вдіє,

Зараз друга підоспіє -

І пороблять діло вдвох.

Стануть їсти - знов любота:

Одна ложкою до рота,

Друга хлібець подає:

Одна другій догоджає,

А не так, як скрізь буває -

Се моє, а се - твоє.

Під сердитую годину,

Одна смиче за чуприну

І товченики дає.

Друга при такій дурниці

Коверзить біля сестриці:

На, мов, враже, і моє.

Одна робить все сміліше

І пошиє, і напише,-

Умудряється усяк;

Друга рада б, та не вміє,

Мов соромиться, не сміє,

Мабуть, їй судилось так».

Хто вони і як їх звати,-

Треба, діти, розгадати,

Щоб Сороці догодить;

А то тая джеркотуха

І всесвітняя брехуха

Нас і справді пристидить.

Не полуднував, не снідав.

Не вечеряв, не обідав,