Твори для дітей - Леонід Іванович Глібов

Хто ж та баба дзиндзюриста?

То всесвітня піч вариста,

І не тільки я мерзляк,

Тую бабу знає всяк.

Як лиха зима приспіє,

Білим снігом поле вкриє,

До бабусі дітвора

Утікає із двора.

Як трусне мороз зимою

Шкарубкою бородою,

Бідний люд мерщій біжить

Безталаннячко погріть.

Хто ж та донечка кохана,

І хороша, і рум’яна?

То багаття золоте

Гарно жевріє-цвіте.

Хто ж синочок любий, милий,

Мов той голуб сизокрилий?

Бреше баба - не синок,

Ні, то прихвостень-димок.

1891

Була собі бабуся Гася;

Гладуху добре всякий знав...

Якась чудна вона вдалася,

І досі я не розгадав.

Як прийде - люди врозтіч скачуть

І трусяться, як загуде;

А як немає довго - плачуть

І виглядають, чи не йде?

Пішов я раз по полуниці,-

Ще змалечку я був їдок:

Ввесь день збираю у травиці -

Одну у глечик, дві в роток.

Дивлюсь - до мене суне Гася…

Ну, чуба, думаю, намне!..

І відкіля вона взялася?

Неначе стерегла мене.

Підняв я поли, чимчикую,

Вона ж за мною навздогін;

От-от настигне... близько, чую...

Я до баштанника в курінь.

Розсердилася дуже Гася,

Що не піймався їй дідок,

І так сльозами розлилася,

Що аж товстий курінь промок.

На мене гримнула бабуся:

«Тривай, старий ласун, тривай!

Колись застукаю... діждуся...»

І - потяглась кудись за гай.

От вам і загадка знайшлася:

То так, то сяк - і догоджу.

Хто ж вона справді, тая Гася?

Як не вгадаєте - скажу.

Що ж то за баба, Гася тая?

Невже не можна розгадать?

То, діти, хмара дощовая,-

Не гріх і бабою прозвать.

Буває, скрізь все літо ходить,

А іноді нема й нема;

Раз добре зробить, раз нашкодить,

І плач і радість - їй дарма.

[1891]

Раз пішов я на отаву

І наткнувся на прояву:

Довга-довга і страшенна,

Мов гадюка здоровенна,

Голова десь за горами,

Ноги вперлись між лісами.

Став я, хвертом в боки взявся

І до неї обізвався:

«Де ти в біса узялася

І чого тут розляглася?»

Чую - десь щось загуділо,

Буйним вітром зашуміло:

«Схаменися, дурню сивий,

Прикуси язик брехливий!

Я не відьма, не проява,-

По всім світі моя слава;

Мене люди поважають

І до мене учащають...

Ось устану, коли треба,

Підніму тебе до неба,

Через море перекину

У далекую чужину!..»

Засмутився я, злякався

І насилу одбрехався:

«Вибачай, вставать не треба,

Бо не хочу я до неба,-

Там огнями зорі палять,

Мені бороду осмалять,

А як часом покочуся -

На шматочки розіб’юся;

Любі діточки заплачуть:

Діда більше не побачуть!»

Я побіг, не оглядався

І у хату заховався,

А у хаті баба мила

Мені кваші наварила.

Їм я квашу солоденьку;

Здумав загадку стареньку;

Покіль другу скомпоную -

Розгадайте перше сюю.

Правду загадка сказала,

Мене трохи налякала:

То не відьма, не проява,

Бо про неї всюди слава;

То всесвітняя дорога,

І далека, і розлога.

Її всякий добре знає,

Ніхто в світі не минає:

По дорозі щастя скаче,

По дорозі горе плаче,-

Так було воно і буде,

Покіль будуть жити люди.

[1891]

Десь у гаю родилася,

У хаті опинилася.

Була німа і нежива -

Тепер говорить і співа.

Хто з нею добре знається,

До того обзивається;

А хто не в лад її бере,

Аж по душі вона дере.

Буває, так зажуриться,

Що й люлечка не куриться,

В очах сльозина заблищить

І чуле серце заболить.

Зате ж, як розкуражиться,

Уся біда уляжеться;

Такий гармидер заведе,

Що й бас товстючий загуде.

Батьки і паніматоньки,

І хлопці і дівчатоньки,

Аж не потовпляться - біжать,

До танців жижечки тремтять.

Усім, усім потішненько,

А закаблукам лишенько…

Колись і я її любив,

Колись навприсядки дурів.

Ох, діти,- наші квіточки!

Пристарілися литочки:

Тепер не втямлять тропака…

Вгадайте ж, хто вона така?

Якая ж то порадонька,

Цікавая принадонька,

Що вміє плакать і співать,

І жартувать, і потішать?

Таїлася, ховалася,

А скрипочка озвалася,

І го́пки загадка моя!

Сміються всі, сміюсь і я!

[1891]

Веселий, ясний був деньочок.

Пішов я в поле погулять,

Щоб любим дітям на віночок

Волошок в житі назбирать.

Тихенько нива шелестіла,

Вітрець тепленький подихав,

Сіножать квітами пахтіла,

І жайворонок десь співав.

Згадав і я весну, співаю...

Дивлюсь - сидить... зовсім козак:

Чуприна, вуси... не вгадаю...

Чи то мені здається так?

Я довго-довго придивлявся…

Се, може, скарб мені явивсь?

І вже був трошечки злякався,

А потім годі - роздививсь.

«Здоров! - гукаю,- де ти взявся?