Твори для дітей - Леонід Іванович Глібов
Як розгадаєте ви казку,
Свою калиточку трусніть
І бубликів велику в’язку
Веселій бабі перешліть.
Що́, любі дітки, чи годиться
Химерна загадка моя?
Ануте ж будемо хвалиться,
Хто розгадав - чи ви, чи я?
Думок нагнала баба тая,-
Щоб не забуть, скажу мерщій:
Гарбуз - то голова людськая;
Козак Нюхайлик - ніс при ній;
Та хижка - рот; дві ляди - губи;
Веселий півень - то язик,
А два ряди яєчок - зуби;
Тіпун - правдивий чоловік.
[1890]
6
Котилася тарілочка
По крутій горі,
Забавляла любих діток
У моїм дворі.
Нам тієї тарілочки
Чому не любить -
Хорошая, золотая
І як жар горить.
Прийшла баба - сама чорна
І чорний жупан,-
Заховала тарілочку
У синій туман.
Постихали співи й жарти
У дворі моїм;
Золотої тарілочки
Стало жаль усім.
Зачинився я у хаті,
У віконці став
І про тую тарілочку
Співати почав:
«Туманочку, туманочку!
Поклонись зорі,
Покоти нам тарілочку
По нашій горі...»
Де не взявся із-за лісу
Невідомий птах,
Довгохвостий, гостроносий,
На восьми ногах.
Тільки став я приглядаться -
І що і відкіль,
А він зразу розігнався
І в вікно сусіль...
Я - на піч та у куточку
Зігнувсь, притаївсь,
І щоб птах той не надибав -
Ряденцем укривсь.
Навіжений птах літає,
Не найде ніде
І тонесенько виводить:
«А де дідок, де?»
Закричав горлатий півень
І прогнав мій страх,
Я зрадів - і не побачив,
Де той дівся птах.
Золотую тарілочку
Всі знають давно:
То на небі сонце ясне,
На ввесь світ одно.
Чорна баба - нічка темна:
Із давніх-давен
Покриває все на світі,
Як погасне день.
Заховався, шуткуючи,
Дідусь-господар,
Щоб не зразу догадались,
Що той птах - комар.
[1890]
7
Не все нам бігать по горішки,
Жартуючи, у тихий гай,
Не все нам вигадки і смішки,-
Ще треба, діти, хліба край.
Моторна воля десь ходила,
У долі ласки добула,
Мене старого звеселила,
Розумну загадку дала.
Була весна у мене, діти,
Мого життя далекий рай;
Тоді втішали пташки, квіти,
Мене манив зелений гай.
Цвіла весна... прийшли морози,
Кудись голубку понесли...
Жаль і тепер; старечі сльози
По бороді не раз текли…
Був на горі гайок маленький;
Туди частенько я ходив;
Стояв там явір зелененький,
Кругом широкий степ синів.
Дивлюсь я раз: попід горою
Біліє лан, як полотно;
Якийсь дідок маха рукою
І сипле чорнеє зерно.
Прийшов до нього я, вклонився,
Звичайненько піднявши бриль:
«Добридень вам!» Дід подивився:
«Спасибі,- каже,- ти відкіль?»
«Із хутора,- кажу,- гуляю…
Дідусю, хочу щось сказать!..»
Він усміхнувсь і каже: «Знаю,
Про що ти хочеш попитать».
Дивуюсь я, і серце мліє,
Мов засоромилось воно.
«Чого,- питаю,- лан біліє?
Нащо се чорнеє зерно?»
«На те,- дід каже,- лан біліє,
Щоб бачить, як лежить зерно;
Хто розуміє, той і сіє,-
Над сим працює світ давно.
Коли б тобі щаслива доля,-
Сказав ласкаво чоловік,-
Дала шматок такого поля -
Ти б, синку, сіяв цілий вік!»
Іду додому я і плачу,
Все хочу поля і зерна;
За слізьми стежечки не бачу,
Не бачу хутора й млина.
Почула, мабуть, добра доля,
Що той дідок тоді сказав,
Дала мені зерна і поля,
Щоб потім я не жалкував.
Тепер і я вже розумію,
Що натякнув той чоловік,
І досі, діти, сію, сію
І цілий сіятиму вік.
Без мене, може, розгадали
Чудне балакання моє.
Бо на догад дотепні стали,
Та сількісь, я скажу своє.
Широкий степ - то край наш милий,
Що в світі божому живе,
А білий лан - папір то білий,
Зерно - писання світове.
Дай боже, дітки, тихій долі
Кохать і доглядати вас,
Щоб білий лан на ріднім полі
Ви засівали в добрий час!
[1890]
8
«Ой ви, діти - квіти наші!
Наварю вам горщик каші,
Поїсте ви до смаку,-
Мовить баба у кутку,-
Я щедруха, я гладуха;
В мене донечка красуха;
Кучерявенький синок,
Як той сизий голубок.
Я морозу не боюся
І хто мерзне - я сміюся:
Бабу гріє не кожух,
А веселий теплий дух.
Біля мене всі товчуться -
І веселі діти в’ються,
І старесенький дідок
Тут мурлика, мов коток.
Гей до мене! Є у мене
І варене і печене:
Буде людям, буде й вам,
А ледачим дулю дам».
Гарно, хитро баба каже,
По губах мов медом маже,-
Тому заськи, тому на…
Угадайте ж, хто вона?
