Москаль-чарівник - Котляревський І. П.

Михайло. Доб­ре, ка­жи, го­во­ри.

Солдат. Из­воль, ска­зы­вай, в ка­ком хо­чешь об­ра­зе ви­деть.

Тетяна. Не­хай твій стар­ший по­ка­жеться па­ни­чем Фин­ти­ком, що в на­шім се­лі про­жи­ває, та щоб і в та­кій оде­жі, яку він но­сить.

Солдат. Да платья-то, ду­маю, мно­го есть у не­го. Так в ка­ком при­ка­жешь его предс­та­вить?

Михайло. В та­кім, яке но­сив сьогод­ня.

Солдат. Из­воль.

Михайло (жене). Я не ві­рю мос­ка­ле­ві: він хвас­та.

В сие время солдат бе­рет уголь и выни­мает шом­пол, расс­тав­ляет мужа и жену по сторонам сце­ны, очерчивает их кру­га­ми, за­вя­зывает платками глаза. Становится сам по­с­реди сце­ны и спрашивает ­важ­ным тоном и переменным го­лосом.

Солдат. От­ку­да хо­ти­те, чтоб са­та­на в ви­де па­ни­ча вы­шел?

Михайло (бо­яз­ливо). Не­хай жін­ка ка­же.

Тетяна. З-під при­піч­ка.

Михайло (в сторону). О, хит­ра з бі­са!

Солдат. Не ро­бей­те, не бой­тесь ни­че­го, не го­во­ри­те ни сло­ва, не от­зы­вай­тесь и с кру­га ни ногой не выступайте; а не то быть бе­дам!

Михайло. А з зав’яза­ни­ми очи­ма по­ба­чиш йо­го?

Солдат. К по­вяз­ке не дот­ра­ги­вай­тесь. Я сам сни­му ее, как при­дет вре­мя.

Михайло. Гос­по­да слу­жи­вий! Чи не мож­на, щоб сії по­ті­хи не по­ка­зо­ва­ти? Ме­не ци­ганський піт проні­має.

Солдат. Те­перь уже позд­но: все чер­ти встре­во­жи­лись в аде. Стой­те, не ше­ве­ли­тесь и слу­шай­те (важ­но и с расстановкою):

Тара, ба­ра,

Гала, ба­ла,

Во всех уг­лах

Трах-тарарах!

Из печ­но­ва дна

Вылезай, са­та­на!

При сих сло­вах Ми­хай­ло показывает смешные кривлянья. Фин­тик вы­лазит из-под пе­чки. Сол­дат ему по­ма­гает, заслоняет печку. Становит на свое мес­то и делает знак молчать, после под­хо­дит к жене, развязывает глаза, после к мужу за тем же. Ми­хай­ло, увидя Фин­ти­ка, показывает знаки ужаса и изумления. Те­тя­на то же хо­чет сделать, но неудачно притворяется.

Михайло (оправляяся). А мож­на, мосьпа­не, з ним і по­ба­ла­ка­ти?

Солдат. Нельзя; го­лос его сильнее гро­ма; ког­да за­го­во­рит, из глаз его зас­вер­ка­ют мол­нии, а из ушей дым пой­дет ко­ро­мыс­лом. Ты не пе­ре­не­сешь та­ко­го ужа­са.

Михайло. А жін­ка пе­ре­не­се?

Солдат. Нет.

Тетяна. Неп­рав­да, пе­ре­не­су! (Вы­хо­дит из кру­га и говорит к мужу). Чоловіче! Мос­каль жар­то­вав над то­бою. Я то­бі все те­пер роз­ка­жу. Сей па­нич не чорт, а нас­то­ящий Фин­тик, но своїми умис­ла­ми по­хо­дить на чор­та.

Михайло. Як же то так? Чи ви ме­не справ­ді мо­ро­чи­те, чи на глуз під­ні­маєте? Я ні­чо­го тут не роз­чов­пу со­бі. А го­ріл­ка, а ве­че­ря під бод­нею?

Солдат смеется.

Тетяна. Все то не ча­ри. Пос­лу­хай: три не­ді­лі уже то­му, як па­нич цей приїхав в на­ше се­ло до своїх ро­ди­чів і, діз­нав­шись, що те­бе до­ма не­ма, по­чав до ме­не уча­ща­ти. Я пер­ше ду­ма­ла, що для то­го хо­дить, що ні­чо­го йо­му ро­би­ти до­ма, аж ні: за­чав ме­ні го­во­ри­ти, що ме­не лю­бить, що без ме­не йо­му скуч­но, щоб бу­ла я до йо­го лас­ка­ва, що ко­ли чо­ло­ві­ка до­ма не­ма, то і дру­го­го не гріх по­лю­би­ти, бо так у сві­ті ве­деться. Та­ки­ми й гір­ши­ми роз­ка­за­ми так мені на­доїв і осо­ру­жив­ся, що і ме­ні зду­ма­лось над ним г­лу­ми­ти­ся. Вчо­ра дав гро­шей, щоб я ве­че­рю для йо­го спра­ви­ла на сьогод­ня. Я ку­пи­ла го­ріл­ки, кур­ку і ков­ба­су, та ще до ве­че­рі прий­шов мо­с­каль. Я ра­да бу­ла, що на Фин­ти­ків кошт по­го­дується слу­жи­вий. Но цей слу­жи­вий та­ку ве­ре­мію під­няв, як чорт в ло­то­ках. Я спро­ва­ди­ла йо­го спа­ти го­лод­но­го, но він, вид­но, не спав і підс­лу­хав, як я Фин­ти­ко­ві роз­ка­зо­ва­ла, де схо­ва­ла го­ріл­ку і стра­ву. Ти, як на те, вер­нув­ся з до­ро­ги. Мос­каль на хит­ро­сті під­няв­ся і уда­вав, мов він ча­рів­ник. От то­бі вся прав­да; а ти знаєш, що я пе­ред то­бою не бре­шу і не об­ма­нюю те­бе.

Михайло. Так ось во­но як… Е! (К сол­да­ту). Гос­по­да слу­ж­ба! Так ти не ча­рів­ник і па­нич сей не - дух свя­тий з на­ми! Го­ріл­ка і стра­ва - не од то­го, що не при ха­ті зга­ду­ючи? Га?

Солдат. Точ­но все так, как же­на те­бе пе­рес­ка­за­ла. А при­том я хоть и мос­каль, а ру­ча­юсь те­бе, что же­на твоя, по всем мо­им за­ме­ча­ни­ям, ни­ка­ко­ва ша­ловст­ва с этим фер­ти­ком не име­ла.

Михайло. Та ме­ні й са­мо­му здається, що од моєї жін­ки не тре­ба б спо­ді­ва­тись го­ро­дянсько­го, ва­ше­ці про­ше, беш­ке­ту. Та те­пер див­ний світ…

Тетяна. Не грі­ши, чо­ло­ві­че! Хто прос­ту­питься, то той ви­ля, як со­ба­ка в чов­ні. Пог­ля­ди на ме­не і на па­нича - і уга­даєш, хто гріш­ний, а хто пра­вед­ний.

Солдат. Вот оп­рав­да­ние, ко­то­рое и стро­гий кригс­рехт ува­жил бы. Пос­ту­пим с ви­нов­ным по во­инс­ким ар­ти­ку­лам.

Финтик. Про­шу ми­ло­сер­дия, по­ща­ды и про­ще­ния! (Становится на колени и поет.)

№ 11

Помилуйте, вас про­шу,

Єй-єй же, по­ка­юсь!

І прельща­ти­ся чу­жим

По смерть за­цу­ра­юсь.

Я - без­дільник, приз­на­юсь,

І ду­рак письмен­ний!

Я - про­ни­ра, и крю­чок,

І ха­пун от­мен­ний…

Я спо­ку­тую грі­хи

І, бо­жусь, ісп­рав­люсь,

І лю­бить чу­жих жі­нок

По смерть не от­ва­жусь.

Солдат. Как же те­бе по­ве­рить, ког­да ты крю­чок; те­бе не­п­ре­мен­но на­до сде­лать на­каз на спи­не и на реб­рах. (Делает знаки руками.)

Финтик (с испугом). Ой, ой! Уми­ло­сер­ди­тесь!

Тетяна (к сол­да­ту). Не будьмо не­умо­ли­мі для дру­гих, од­ним со­бі за­зор­но­го не про­щай­мо. (К Фин­ти­ку). Слу­хай!