Москаль-чарівник - Котляревський І. П.

c3">(ста­вит при­несенное на стол). Ад­же бач, що все так бу­ло! Кур­ка пе­че­на, ков­ба­са пря­же­на під бод­нею на­шли­ся та іще, ли­бонь, і в на­ших мис­ках… (По­доз­рительно). Жі­н­ко!!

Тетяна. От то­бі і раз! Всі лю­ди на од­нім ба­за­рі ку­пу­ють мис­ки і у од­них гон­ча­рів, то і мис­ки оди­на­ко­ві.

Солдат. Ты вздор за­мо­лол, хо­зя­ин. Я луч­ше знаю все это. Выпьем-ка по од­ной пе­ред ужи­ном. (На­ли­вает и пьет). Здра­в­ст­вуй, хо­зя­ин.

Михайло (на­ли­вает и пьет). Здо­ро­ві бу­ли, гос­по­да служ­ба!

 

Едят с сол­да­том кол­ба­су.

 

Жін­ко, го­луб­ко, лю­ба Те­тя­сю! Чи не­ма чим за­пи­ти смач­ної сеї ков­ба­си?

Тетяна. Чим же зап’єш? Хі­ба во­дою.

Михайло (повелительно). Ні, не во­дою; а ос­та­ва­лась пляш­ка спо­ти­ка­чу. Пі­ди ж при­не­си, ко­ли не ви­час­то­ва­ла ким.

Тетяна. Та єсть же. Ко­го б то я ма­ла без те­бе час­то­ва­ти! (Уходит).

 

 

ЯВЛЕНИЕ 10

 

Те же, кроме Те­тя­ны.

 

 

Солдат. У те­бя же­на доб­рая, хо­зя­ин.

Михайло. Чи ти жар­том так го­во­риш, чи навсп­равж­ки?

Солдат. Без шу­ток. Мо­ло­да, при­го­жа и, ка­жет­ся, те­бя лю­бит.

Михайло. Хі­ба що мо­ло­да і хо­ро­ша - мі­ша ме­не лю­би­ти? Во­на у ме­не доб­ра й вір­на жін­ка, тільки ду­же жва­ва, жарт­ли­ва і глуз­ли­ва. Уже ко­ли по­па­деться їй хоть тро­хи тюх-­тюх-сер­де­га, то та­ко­го і під­ні­ме на зуб­ки і ра­да за­вес­ти до то­го, хоть би сьому йо­ло­по­ві і вор­су нам’яли. Дос­тається од неї де­ко­ли, як поп­риїжджа­ють, отим цвен­тю­хам, кан­це­люж­кам! Та й сміш­ні-бо во­ни со­бі: та­кі не­обач­ні, та­кі лег­ко­ду­хі; всьому ві­рять, всьому ди­ву­ються, всього бо­яться.

Солдат. Од­на­ко к чу­жим жо­нам под­ли­пать не бо­ят­ся, слов­но как буд­то во­ен­ные. Мне слу­ча­лось их ви­деть храб­рость при та­ких за­маш­ках.

Михайло. Уже я за свою ска­жу, що не бо­юсь ні­чо­го.

Солдат. Бы­ва­ет и на ста­ру­ху про­ру­ха. Не по­тачь, хо­зя­ин: у каж­до­во есть свои бло­хи.

Михайло. Бо­ро­ни бо­же! Як­би я свою підс­те­ріг в чім, тут би їй і док­лав во­за.

 

 

ЯВЛЕНИЕ 11

 

Те же и Те­тя­на на­лив­ку ставит на стол.

 

 

Михайло. Ану, су­дир! Ось і я вас по­час­тую гар­ним спо­ти­ка­ч­ем (На­ли­вает и под­но­сит сол­да­ту).

Солдат (выпивает). Вот слав­ная на­ли­воч­ка! Кто ее сде­лал?

Михайло. Жін­ка моя, Те­тя­на.

Тетяна. Я, я, іще із ви­шень сво­го сад­ка. А мос­каль ду­ма, що я ні­чо­го і не умію.

Михайло (выпивая). Во­на, во­на. Се у ме­не клад - не жін­ка!

Солдат. Ты счаст­лив, хо­зя­ин: же­на у те­бя хо­ро­ша и на­ли­в­ка не ­ дур­на (На­ли­вает). За здо­ровье чер­ноб­ри­вой Тать­я­ны. (Пьет).

Михайло (на­ли­вает). Здо­ро­ва, моя риб­ко, моя пе­ре­піл­ко! (Пьет).

Тетяна (на­ли­вает). Спа­си­бі! За здо­ров’я мос­ка­ля-ча­рів­ни­ка! (Отведывает и отдает мужу).

Михайло. Здо­ро­ві бу­ли, мосьпа­не ча­рів­ник!

Солдат (на­лив­ши). Бла­го­дарст­вую ­те, за­вид­ная па­роч­ка! (Пьет).

Михайло. Що уже моя Те­тя­на, то чор­ноб­ри­ва, ко­ха­на! (Поет).

 

№ 9

 

З то­го ча­су, як же­нив­сь,

Я ні­ко­ли не жу­рив­сь.

Ой чук, Те­тя­на,

Чорноброва, ко­ха­на.

 

За Те­тя­ну сто кіп дав,

Бо Те­тя­ну спо­до­бав.

Ой чук, Те­тя­на,

Чорноброва, ко­ха­на.

 

За Ма­ру­сю п’ята­ка,

Бо Ма­ру­ся не та­ка.

Ой чук, Те­тя­на,

Чорноброва, ко­ха­на.

 

Я ве­се­лий і здо­ров

Од Те­тя­ни­них бров

Ой чук, Те­тя­на,

Чорноброва, ко­ха­на.

 

Як Те­тя­на зас­міється,

В ду­ші ра­дість од­дається.

Ой чук, Те­тя­на,

Чорноброва, ко­ха­на.

 

Солдат. Ай, хо­зя­ин! Да ты, брат, хват!

Тетяна. А ти ду­мав, що у ме­не чо­ло­вік аби­який? Не бі­сь, се­бе не ви­дасть. (Поет).

 

№ 10

 

Будь у ме­не му­жи­чок з ку­ла­чок,

А та­ки я му­жи­ко­ва жін­ка.

Я за йо­го за­хи­люсь, за­хи­люсь,

Та ні­ко­го не бо­юсь, не бо­юсь. (2)

 

Ой, до ме­не гу­бе­рець під­си­павсь

І лю­бо­ві до­би­вавсь, до­би­вавсь.

Я гу­бер­ця лю­би­ти не ста­ла,-

Його тряс­ця на­па­ла, на­па­ла. (2)

 

«Молодице, чия ти, чия ти?

Пусти ме­не до ха­ти, до ха­ти».

«Піди к чор­ту, уби­рай­сь, уби­рай­сь,

Коло во­ріт не ша­тай­сь, не ша­тай­сь!» (2)

 

Михайло. Во­но так, ва­ше­ці про­ше, суч­ка сан­ча­та зам­ча­ла, у нас ре­мін­ця за лич­ко не ви­мі­няєш.

Тетяна. От те­пер час уже спа­ти ля­га­ти

Солдат. А я по­раз­мял­ся так, что и сон про­шел. Хо­ти­те ли, хо­зя­ева, я вас по­те­шу?

Михайло. По­тіш… та чим же і як?

Тетяна. Та го­ді вам уті­ша­тись: час спа­ти.

Солдат. Ус­пе­ешь, хо­зяй­ка, выс­паться. Хо­ти­те ли, я по­ка­жу вам стар­шо­во, с ко­то­рым все де­лаю?

Михайло. Стар­шо­го? Се б то­го, що греб­лі рве?

Тетяна. Цур йо­му! Себто то­го, що не при ха­ті зга­ду­ючи?.. (Плюет).

Солдат. Ну, да что ж? Вить бе­ды ни­ка­кой не бу­дет, ни стра­ха. Он явит­ся в че­ло­ве­чес­ком ви­де, ког­да хо­ти­те.

Михайло. В чо­ло­ві­чеськом? Яко­го ж чо­ло­ві­ка?

Солдат. Ка­ко­го хо­ти­те?

 

Все молчат.

 

Тетяна. Знаєш, чо­ло­ві­че, що?