Москаль-чарівник - Котляревський І. П.

Финтик. Прав­да… тс!… Щось зас­ту­ко­ті­ло.

Тетяна. То, мо­же, ві­тер. (Прис­лу­шивается.)

За кулисами шум и голос слышен, озывающийся к волам. Те­тя­на прис­лушивается у окна. Фин­тик трусит.

Тетяна (в испуге). Про­па­ла я! Чо­ло­вік мій приїхав із до­ро­ги!

Финтик (в отаянии). Що ж ме­ні то єсть ро­би­ти? Де ді­тися?

Тетяна. Швид­ше лізьте під при­пі­чок! Я зас­тав­лю вас зас­ло­ною, а як всі пос­нуть, тог­ді ви­пу­щу над­вір.

Финтик прячется под печь; Те­тя­на зас­тав­ляет зас­ло­ною и отправляется встретить мужа.

ЯВЛЕНИЕ 4

Михайло и Те­тя­на.

Михайло (вхо­дя в горницу). Здо­ро­ва бу­ла, моя жін­ко, моя го­луб­ко. Як же по­жи­ваєш? Чи жи­ва, чи здо­ро­ва?

Обнимаются.

Тетяна. Сла­ва бо­гу, чо­ло­ві­че! Як з то­бою по­во­диться? (Обни­мает мужа). Чо­го ти так дов­го ба­рив­ся? Я жда­ла, жда­ла та й го­ді ска­за­ла.

Михайло. В до­ро­зі, знаєш, всього бу­ває; та, хва­лить бо­га, все доб­ре. (Увидя аму­ни­цию). А се що та­ке, жін­ко?

Тетяна. Що та­ке? Мос­каль-пос­то­ялець. Не ду­же ли­ш го­мо­ни, щоб не роз­бу­див, не­дав­но спа­ти уклав­ся.

Михайло. Мо­же, сер­ди­тий ду­же, крик­ли­вий? Дав­но ж він став у нас на квар­ти­ру?

Тетяна. Сьогод­ні вве­че­рі прий­шов. Та тут був та­ку бу­чу збив, що я не зна­ла, що й ро­бить! Да­вай йо­му го­ріл­ки, ку­рей та ва­ре­ни­ків!

Михайло. На­го­ду­ва­ла ж ти йо­го?

Тетяна. Чим же я йо­го на­го­дую? У ме­не не­ма ні­чо­го. Я од­на, то для се­бе рід­ко ко­ли ва­рю.

Михайло. Тим же він і сер­ди­тий. Доб­ре, що іще і не по­та­со­вав те­бе. Се ди­во, що мос­каль го­лод­ний зас­нув, не по­бив­ши ха­зяй­ки. Та й ме­ні їсти хо­четься. Чи не­ма чо­го?

Тетяна. Що ж ме­ні на сві­ті ро­би­ти? Хі­ба па­ля­ни­ці, абощо?

ЯВЛЕНИЕ 5

Те же и сол­дат.

Солдат. Что у вас тут за шум? Мне и спать по­ме­ша­ли!

Михайло. Ви­ба­чай­те, су­дир, будьте лас­ка­ві. Я вер­нув­ся з до­ро­ги та з жін­кою і роз­ба­ла­кав­ся.

Солдат. Так ты хо­зя­ин? Ну, брат, здо­ро­во! Не­бось дав­но в до­му не бы­вал?

Михайло. Дев’ятий тиж­день, як з до­му виїхав в Крим за сіл­лю.

Солдат. Это не­хо­ро­шо - та­кую мо­ло­дую и при­го­жую же­ноч­ку ос­тав­лять од­ну и на дол­гое вре­мя.

Михайло. Ні­чим же й пе­ре­мі­ни­ти; як все з жін­кою до­ма си­діть, то і їсти ні­чо­го бу­де.

Тетяна. Нам се не пер­ши­на; я уже при­вик­ла ос­та­ва­тись до­ма са­ма без чо­ло­ві­ка.

Солдат. И те­бе не скуч­но од­ной?

Тетяна. Як то не скуч­но? Та по­мог­ти ні­чим.

Солдат. Эй, смот­ри! Мне что-то не ве­рит­ся, чтоб жен­щи­на не наш­ла для се­бя за­ба­вы в ску­ке!..

Тетяна. Про всіх не мож­на ска­за­ти. Бу­ває так, що най­не­вин­ні­ша по своїй прос­то­ті тер­пить по­го­вір од лю­дей; а яка і не­доб­ре ро­бить, та уміє свої прос­туп­ки хо­ро­шенько прик­ри­ти, та­ка ос­тається в мис­лях лю­дей не­вин­ною.

Солдат (в сторону). Бой-мо­ло­ди­ца! Где здра­вый рас­су­док, там ожи­дать мож­но и пря­мой доб­ро­де­те­ли.

Михайло. Жін­ко! Та чи не­ма чо­го по­поїсти?.. Да­ле­бі, аж шку­ра бо­лить, так їсти хо­четься.

Солдат. Че­во, хо­зя­ин? И я не по­ев­ши спать лег. Да для ме­ня это ни­че­во, а для те­бя, брат, нак­лад­но с до­ро­ги, пос­ле тру­дов.

Тетяна. Що ж я вам їсти дам? Ко­ли б хоть не так не­ра­но бу­ло…

Михайло. Дай же хоть хлі­ба!

Тетяна уходит за хлебом.

ЯВЛЕНИЕ 6

Солдат и Ми­хай­ло.

Солдат. Жаль мне же­ны тво­ей! Ты, уез­жая из до­му, ос­та­в­ля­ешь ее без до­маш­него за­па­су. Ты, вид­но, скуп?

Михайло. Я ску­пий?! Не­хай ме­не бог бо­ро­нить… Та іще для та­кої жін­ки, як моя Те­тя­на!.. У неї всього до­во­лі, хі­ба пти­чо­го мо­ло­ка не­ма. Се так тра­пи­лось.

ЯВЛЕНИЕ 7

Те же и Те­тя­на, вхо­дит с бе­лым домашним хлебом и но­жом и кла­дет на столе.

Солдат. Слав­ной хлеб!.. Ка­бы да по чар­ке вод­ки.

Михайло. Жін­ко! Чи не­ма хоть по ма­ленькій?

Тетяна (с до­са­дою). Чуд­ний і ти! Де б то у ме­не го­ріл­ка взя­ла­ся?!

Солдат (ве­се­ло). Хо­зя­ин! Ты по­лю­бил­ся мне; хо­чешь ли, я те­бя и се­бя вод­кой по­под­чи­ваю?

Михайло. Як би то се так?

Солдат (бе­рет обоих за ру­ки и с видом таинственным). Я приз­на­юсь вам: я кол­дун.

Тетяна. Що се та­ке - кол­дун?

Солдат. Во­ро­жея, ча­ро­дей, то есть та­кой че­ло­век - что за­хо­чу, то сде­лаю, и че­го за­хо­чу, тут и вы­рас­тет.

Михайло и Те­тя­на вы­ры­ва­ют у него ру­ки и отс­ту­па­ют в страхе.

(Смеясь). Че­го ж вы ис­пу­га­лись? Я вам зла не сде­лаю: оно мне зап­ре­ще­но, а только мо­гу доб­ро сде­лать.

Тетяна. Та як же? Не своїм ду­хом?

Михайло. Мо­же, нак­ла­даєш з тим, що жи­ве в бо­ло­ті?

Солдат (смеясь). Что вам до то­во? Вы ни­че­во не уви­ди­те и