Москаль-чарівник - Котляревський І. П.

Котляревський І. П.

МОСКАЛЬ-ЧАРІВНИК

Опера малороссийская в одном действии

Лихой - сол­дат.

Михайло Чуп­рун - посе­ля­нин.

Тетяна - жена его.

Финтик - пи­сарь из го­ро­да, приехавший в деревню.

Действие в доме Чуп­ру­на.

ЯВЛЕНИЕ 1

Тетяна и Фин­тик в малороссийской хате си­дят за сто­лом, пе­ред ни­ми стоит бутылка и стаканчик.

Тетяна. Ви-бо, па­ни­чу, не пус­туй­те, си­ді­те смир­но.

Финтик. Что ж я роб­лю, лю­без­ная Те­тя­но? Я, ка­жет­ся, то есть, из бла­гоп­рис­той­нос­ти не вы­хо­жу.

Тетяна. Уже ви із своєї бла­гоп­рис­той­нос­ті чи ви­хо­ди­те, чи ні, до то­го ме­ні ма­ло ді­ла; тільки знай­те: язи­ком, що хо­чеш ро­би, а ру­кам во­лі не да­вай.

Финтик. Ах, ба­тюш­ки мои! Сколько я объяснял жар­чай­ший пла­мень люб­ви мо­ей к те­бе, но ты все не до­га­дуєшся, до че­го мои ежед­нев­ные к те­бе уча­ще­ния от­но­сят­ся? Ей-ей, до то­го, что­бы на­сы­титься тво­им ли­цез­ре­ни­ем, нас­ла­диться гла­сом уст тво­их и воз­ло­бы­за­ти ро­зы губ тво­их!

Тетяна. А я ж хі­ба бо­ро­ню хо­ди­ти до ме­не, хоть би і не го­ди­лось вам так уча­ща­ти? Бо­ро­ню на се­бе ди­ви­тись, роз­го­во­рьо­ва­ти і ба­ля­си то­чи­ти? А ці­ло­ва­тись - ви­ба­чай­те; се уже не жар­ти. А знаєте, що я вам ска­жу? Луч­че як­би ви зас­пі­ва­ли.

Финтик. Що-то се­год­ня го­ло­су у ме­ня нет. Вче­ра был у Епис­ти­мии Евс­та­фи­ев­ны да, вы­пив­ши чаш­ку во­ды и две чаш­ки с нас­той­кою, вы­шел надвор и на отк­ры­том воз­ду­хе сквоз­ный ве­тер зах­ва­тил шию и грудь, и те­перь де­рет в гор­ле. (Каш­ляет).

Тетяна. Та ну­те лиш пе­рес­таньте ко­ро­диться; ви­пий­те ку­бо­чок ме­ду, то гор­ло і про­чис­титься.

Финтик (на­ли­вает и пьет). Якую ж піс­ню зас­пі­ва­ти?

Тетяна. Яку зу­мієте. Чи у вас же їх тро­хи єсть! Буд­то ви в го­ро­ді пе­ред пан­ноч­ка­ми не спі­ваєте! Ну­те лиш!

Фин­тик. Хі­ба-раз­ві ету? (Один тон песни напевает, потом откаш­ливается и после поет).

№ 1

Тобою вос­хи­щен­ный,

Признаюсь пред то­бой,

Что, быв то­бой пле­нен­ный,

Не власт­вую со­бой.

Ты суд мой и росп­ра­ва,

Ты ми­лый про­то­кол,

Сердечная уп­ра­ва,

Ты по­вытье и стол.

Дороже ты гер­бо­вой

Бумаги для ме­ня,

Я в са­мый день поч­то­вый

Вздыхаю от те­бя.

Перо ты ле­бе­ди­но,

Хрустальный ка­ла­марь!

Прорцы слов­цо еди­но -

И я твой сек­ре­тарь.

Тетяна. Чуд­на се піс­ня! Та які й ви чуд­ні здаєтесь, як спі­ваєте, мов не­са­мо­ви­ті; ме­ні аж сум­но ста­ло.

Финтик. Ах! Эта піс­ня весьма бой­кая! Она мо­его со­чи­не­ния. Тут очень-весьма неж­но объясня­ет­ся лю­бовь со все­ми вос­па­ле­ни­ями до ми­лой пер­со­ны.

Тетяна. Та не­хай цур тій пер­со­ні з вос­па­ле­нієм! Зас­пі­вай­те піс­ню без за­па­лу і щоб ви не ма­ха­ли ру­ка­ми і не вит­рі­ща­ли страш­но очей.

Финтик. Ей, не знаю, ка­кую еще про­петь в твою угод­ность. Знаешь ли, прек­рас­ная Тетяно,- зас­пі­вай­мо обоє: я ок­се­лен­то­вать бу­ду, а ты диш­кан­та пой.

Тетяна. Я не пот­рап­лю з ва­ми спі­ва­ти, а мо­же, й піс­ні та­кої не знаю, яку ви знаєте.

Финтик. Слав­ні піс­ні, нап­ри­мер: «Скло­ни­те­ся, ве­ки», «С пе­р­вых вес­ны», «Все за­ба­вы», «То те­ряю», «Не прельщай ме­не, дра­гая!», «Поч­то, ах, не склон­на». Не зна­ешь ли из сих ка­кой?

Тетяна. Ні, ні од­ної не знаю, а ви знаєте «Ой, не від­тіль ві­тер віє»?

Финтик. Знаю тро­хи-нем­но­го.

Тетяна. Ну, зас­пі­вай­мо сю, ко­ли хо­че­те; ви бе­рі­те тов­ще, а я тон­ше, та не спі­ші­те. Гля­ді­те ж, по­ва­гому спі­вай­те.

Финтик. Доб­ре, хо­ро­шо.

№ 2

Ой, не від­тіль віє ві­тер, від­кіль ме­ні тре­ба,

Виглядаю ми­ленько­го з-під чу­жо­го не­ба.

Скажіть, зір­ки, ска­жіть, яс­ні, де він про­жи­ває?

Серце хо­че вість по­да­ти, та ку­да - не знає.

Коли вір­но ме­не лю­бить, то йо­му прис­ню­ся,

Хоть і сон­ний, уга­дає, як за ним жу­рю­ся.

Скажіть, зір­ки, ска­жіть, яс­ні, де він про­жи­ває?

Серце хо­че вість по­да­ти, та ку­да - не знає.

Нехай на­шу лю­бов зга­да, на­ше ми­лован­ня;

Нехай має в чу­жій зем­лі доб­ре по­жи­нан­ня.

Скажіть, зір­ки, ска­жіть, яс­ні, де він про­жи­ває?

Серце хо­че вість по­да­ти, та ку­да - не знає.

Тетяна. Те­пер, мо­же, час ве­че­ря­ти уже. Я спра­ви­ла ве­че­рю за ті гро­ші, що ви вчо­ра да­ли; та вам же да­ле­ко і до­до­му іти.

Финтик. Ра­но еще. Ме­ні очень-весьма не хо­чет­ся с то­бою рас­та­ва­тысь.

Тетяна. Е, не хо­четься! До ме­не швид­ко поп­ри­хо­дять ді­в­ча­та на ве­чер­ни­ці пряс­ти, то не ­хо­ро­ше бу­де, як вас тут зас­та­нуть.

Фин­тик. Я не ус­мат­ри­ваю тут ні­чо­го не­хо­ро­ше­го. Поз­воль, без­по­доб­ная Те­тя­но, і ме­ні ос­та­тись на ве­чор­ни­цях.

Тетяна. О, сього-то не мож­на! На ме­не бог з­на чо­го на­го­во­рять; ви і так щось ду­же під­си­паєтесь, ко­ли б і се да­ром ми­ну­лось! Ви знаєте, що я за­муж­ня жін­ка.

Финтик. Так що ж! Хі­ба-раз­ві за­муж­ної не мож­на лю­би­ти?

Тетяна. За­пев­не, що не мож­на. То-то ви, уче­ні та пи­сь­ме­н­ні, які ви лу­ка­ві! Бу­цім і не роз­бе­ре­те, що гріх і що со­ром? Не­хай уже ми, прос­ті лю­ди, ко­ли і прос­ту­пи­мось іно­ді, то нам і бог ви­ба­чить; а вам все ві­до­мо,- за те вам бу­де сто по­ги­бе­лей! Та ви ж іще вміс­то то­го, щоб д­ру­гих поп­рав­ля­ти, са­ми за­миш­ляєте лу­кавст­ва і ні