Москаль-чарівник - Котляревський І. П.

Финтик. Быть не мо­жет!.. Мы ко­го лю­бим, то­го и по­ва­жа­єм.

Тетяна. Неп­рав­да ва­ша. Ви са­мі, Ка­ле­ник Ко­но­но­вич, ка­же­те, що ме­не лю­би­те; а для чо­го ме­не лю­би­те? Знаю всі ва­ші за­мис­ли і який у вас не­жить. Тільки то вам го­ре, що не на пло­ху нас­ко­чи­ли. Я бо­юсь бо­га і люб­лю сво­го чо­ло­ві­ка, як са­му се­бе. Я ша­ную ва­шу паймат­ку,- або, як ви ка­же­те, ма­туш­ку,- то і вам че­рез те спус­каю, що ви в’яже­тесь до ме­не. Ко­ли у вас єсть що мер­зен­не на дум­ці, то ви­ки­нь­те з го­ло­ви, бо пос­лі бу­де со­ром. Я ди­ву­юсь вам, що ви при­їха­ли до­до­му для ма­те­рі, а ні­ко­ли до­ма не си­ди­те.

Финтик. Мне скуч­но си­деть до­ма и за­ни­маться с ма­туш­кою. Она та­кая прос­тая, та­кая не­лов­кая, во всем по-ста­рос­вітски пос­ту­па­ет; ра­но обе­да­ет, ра­но спать ло­жит­ся, ра­но про­сы­па­ет­ся, а что все­го для ме­ня нес­нос­нее, что в ны­неш­нее прос­ве­щен­ное вре­мя оде­ва­ет­ся по-ста­рын­но­му и но­сит очі­пок, на­міт­ку, плах­ту и про­чие му­жи­чие на­ря­ды.

Тетяна. І ви бо­га не боїтесь так го­во­ри­ти о своїй рід­ній? Хі­ба ро­ди­те­лей по­чи­та­ти тре­ба за їх оде­жу! Хі­ба не тре­ба її ува­жа­ти уже за те, що во­на ста­ра і ста­рос­вітських дер­житься об­ря­дів?.. От які те­пер син­ки на сві­ті!

Финтик. Да для чо­го ж ей уп­ря­миться? По край­ней ме­ре, хоть бы одева­лась по-го­родс­ко­му ра­ди сы­на та­ко­го, як я. Ты ви­дишь, как я одет; мож­но ли мне смот­реть без сты­да и не зак­рас­нев­шись назы­вать ма­туш­кою прос­то оде­тую ста­ру­ху? Еже­ли бы мои то­ва­ри­щи и друзья по­ви­де­ди ме­ня с нею вмес­те, я сго­рел бы от сты­да по при­чи­не их нас­ме­шек.

Тетяна. Гріх вам смер­тельний та­ким си­ном бу­ти! Яка б ма­ти ваша не бу­ла, но все ма­ти. Во­на ж у нас жін­ка доб­ра, ро­зум­на і по­важ­на, а що се­бе ве­де поп­рос­ту, сього вам сти­ди­ти­ся ні­чо­го. Ви ду­маєте, що паймат­ка ва­ша уже і гір­ша од вас за­тим, що ви письмен­ний, на­жи­ли який­сь чи­нок, що оде­жа ко­ло вас об­лип­ла і при­че­пи­ли, не знаю для чо­го, дво­рянську ме­даль? Та во­на ж вас ро­ди­ла, ви­го­до­ва­ла, до ро­зу­му до­ве­ла: пер­ше до дя­ка од­да­ла учи­тись чи­та­ти, а піс­ля до во­лос­но­го прав­лєнія пи­са­ти. Без неї, мо­же б, ви бу­ли пас­ту­хом, вів­ча­рем або і сви­ней пас­ли…

Финтик. Пус­тое! Фраш­ки! Я - ветвь мас­лич­ная от гру­бо­го кор­ня. Иосиф во Егип­те 1 сде­лал­ся лю­бим­цем ца­ря, и ста­рый Иаков, отец его, дол­жен был сми­ри­ти­ся пред ним.

Тетяна. От так на­ші зна­ють! Ви се­бе рів­няєте з Іоси­фом? Да­ле­ко ку­цо­му до зай­ця! Наш піп го­во­рить, що Іосиф тим і щас­ли­вий був, що батька сво­го ша­ну­вав і по­чи­тав по бо­го­ві пер­во­го, а та­кий син, як ви, на­ве­де на се­бе од бо­га не­ми­лость, а од лю­дей прок­ля­тіє. По­ба­чи­те, що вам бу­де за ва­шу гор­дость і не­по­ва­гу до ма­те­рі!

Финтик. Ни­чого, ибо я прав. На­доб­но со­об­ра­зо­ваться вре­ме­ни и по оно­му пос­туп­ки и чувст­ва свои рас­по­ла­гать.

Тетяна. Тільки не до ро­ди­те­лей. Я не знаю, як вас терп­лять в служ­бі? Ме­ні здається - хто пре­зи­раєть рід­них своїх, на та­ко­го ні в чім по­ло­жи­ть­ся не мож­на. Ні­чо­го не мож­на на йо­го по­ві­ри­ти, і та­кий єсть осо­руж­ні­ший между людьми, як пар­ши­ва вів­ця в ота­рі…

ЯВЛЕНИЕ 2

Те же и солдат, немного пьян.

Солдат (входя в избу, тотчас говорит). Здра­в­ст­вуй, хо­зя­ин! Я твой пос­то­ялец. Да­вай угол, да на ужин ку­ры­цу, да нет ли и лав­ре­ни­ков?

Тетяна. Ха­зяїна не­ма до­ма.

Солдат. Все рав­но. А это кто с то­бой?

Тетяна (робко). Се?.. Се!.. гу­бе­рець!.. (В сторону). Що йому ка­за­ти? Се мій ро­дич.

Солдат. Все рав­но… (В сторону). Врет ба­ба… Ну, ког­да он твой род­ня, што ж он так оро­бел?

Финтик. Хто, я?.. Нет, то есть… (Трусливо). Я… я… гу­берс­кий ро­дич, то есть сей хо­зяй­ки. Да те­бе… вам то есть ка­кая до то­го нуж­да?

Солдат. Мне ка­кая нуж­да? Да зна­ешь ли, кто я? (Притворяется сердитым, поет).

№ 3

Меня зо­вут - Ли­хой!

Солдат я не пло­хой,

И храб­рос­ти па­ла­та.

Хоть с мес­та - до­ка­жу,

В ка­пус­ту иск­ро­шу

Тебя, чер­нильна хва­та.

Ну, стой, не ше­ве­лись,

На вы­тяж­ку,- бод­рись,

Гляди по­ве­се­лее!

А то - те ка­ра­чун,

Бумажный ты ша­лун!

Вмиг бу­дешь по­чест­нее.

(К Те­тя­не. Бе­рет ее за пле­чо и приближает к Фин­ти­ку).

И ты марш под ран­жир!

У вас один мун­дир,

Вы храб­ро­го де­сят­ка.

Вас бу­ду я пы­тать:

Должны вы мне ска­зать

Всю су­щу прав­ду-мат­ку.

(К Фин­ти­ку).

Ну, кто ты? От­ве­чай!

Финтик (трусливо, поет.)

Почтеннейший слу­жи­вый,

Даю от­вет прав­ди­вый:

Я есмь по­ли­ции пи­сец.

Солдат.

За­чем же здесь ты, сор­ва­нец?

Финтик (трусливо).

Ей-богу, невз­на­чай

Зашел я до су­се­ды

Для дру­жес­кой бе­се­ды.

Солдат (к Те­тя­не). А ты что за­по­ешь?

Тетяна. Ось пос­лу­хай! (Поет.)

№ 4

Ой слу­жи­вий, ой слу­жи­вий, не то­бі пи­та­ти,

І я жін­ка не та­кая, щоб все роз­ка­за­ти.

Гей, са­ма я не знаю, чом то­бі спус­каю!

Одчепись, не в’яжись, лу­ка­вий мос­ка­лю!

Я - ха­зяй­ка, ти - прой­дис­віт: що ж ти розх­раб­рив­ся?

Оглядайся, щоб у чор­та сам не опи­нив­ся!

Гей, са­ма я не знаю, чом то­бі спус­каю!

Одчепись,